Щоби розважитися, я посилаю свої думки підглядати за ними. Сама тільки вправа для уяви. Тут ніщо не є так, як насправді.
На заваленому столі розкладено кредит на пільгових умовах.
— Джоне, вона справді тебе любить, але вона попросила мене як близького члена родини попросити тебе не приходити ще хоч трохи довше. Найкращий шанс для вашого шлюбу. Гм. У самому кінці так і виявиться. Я мав здогадатися, що в тебе заборгованість за квартиру. Але. Будь ласка, погодься, візьми гроші, дай їй перепочити.
Ось вони лежать на столі між ними, п’ять тисяч фунтів брудними п’ятдесятками, п’ять пахущих купок із червоними літерами. Обабіч недбало звалені поетичні збірки й машинописи, заточені олівці та дві скляні попільнички, повні по вінця, пляшка скотчу, м’якого «Томінтаулу», якого лишився ще дюйм, кришталева склянка з мертвою мухою горічерева всередині, кілька пігулок аспірину на невикористаній паперовій серветці. Убогі знаки чесної й тяжкої праці.
Ось що я думаю. Батько ніколи не розумів свого молодшого брата. Ніколи не вважав це вартим зусиль. Але Джон не любить конфронтацій. Він намагається не дивитися на гроші на столі. Йому не спадає на думку пояснити, що повернутися додому й бути разом зі своїми дружиною й дитиною — це все, чого він бажає.
Натомість він каже:
— Ось це прийшло вчора. Прочитати тобі вірша про сову?
Якраз одна з таких неважливих химород, які Клод ненавидів дитиною. Він крутить головою, ні-будь-ласка-змилуйся, але надто пізно.
Батько тримає машинописний аркуш у лускуватій руці.
— «Кервавая провісниця нещастя», — починає він. Йому подобається п’ятистопний ямб.
— Значить, ти не хочеш, — похмуро перериває його брат. — Ну і добре.
Банкірськими хробаковими пальцями він акуратно допасовує купки разом, зрівнює краї, постукуючи ними об поверхню стола, з нізвідки дістає гумку, і ось за дві секунди він уже повернув готівку до внутрішньої кишені свого осрібноґудзеного піджака і стоїть, роздратований і хворий на вигляд.
Батько незворушно зачитує наступний рядок.
— Бентежить дивовижно лють крикуча, — тоді зупиняється й м’яко питає: — Тобі вже треба йти?
Найпильніший спостерігач не розшифрував би братню стенографію, спресований у часі смуток цього діалогу. Ставки та правила було визначено надто давно, щоб їх змінювати. Порівняне багатство Клода має й далі бути непоміченим. Він залишається молодшим братом, неповноцінним, задавленим, розлюченим. Мого батька найближчий із його живих родичів збиває з пантелику, але тільки злегка. Він не зсунеться зі своїх позицій і звідти звучить глузливо. Але це не так. Це гірше за глузування: йому байдуже, і він заледве це усвідомлює. До квартирної платні, грошей або Клодової пропозиції. Але, як уважна до інших людина, він ввічливо встає, щоби провести гостя, і потому, знову сидячи за своїм столом, забуває і про готівку, що там лежала, і про Клода. Олівець знову в його руці, в іншій — цигарка. Він і далі сидітиме над єдиною роботою, що важить, вичитуючи вірші для друкарень, і не підведе голови, доки не стане шоста і час для віскі з водою. Найперше він витрусить муху зі склянки.
Ніби з довгої подорожі, я повертаюся до утроби. Нічого не змінилося на балконі, крім того, що я виявляюся трошки п’янішим. Ніби вітаючи моє повернення, Труді виливає залишки з пляшки до склянки. Кубики втратили холод, вино майже тепле, але вона має рацію: краще допити його зараз. Воно зіпсується. Подув вітру досі хвилює каштани, пришвидшується надвечірній дорожній рух. Спускаючись, сонце стає теплішим. Але я не проти спеки. Коли надходять останні краплі білого совіньйону, я вирішую переглянути свою позицію. Я був відсутній, я тікав через дріт без драбини й мотузки, вільний, як птах, покидаючи своє «зараз» і своє «тут». Моя обмежена правда була хибною: я можу зникнути будь-коли, щойно захочу, викинути Клода з будинку, відвідувати батька в його кабінеті, бути лагідним, невидимим підглядачем. Чи може з цим зрівнятися кіно? Я дізнаюся. Можна було б заробляти на життя, продумуючи такі вилазки. Але справжня, обмежена дійсність також засмоктує, і я не можу дочекатися, щоби Клод повернувся й розповів нам, що сталося насправді. Моя версія точно виявиться помилковою.
Матері теж уже нема терпцю чекати. Якби вона не пила за двох, якби я не ділив із нею навантаження, вона б уже була на підлозі. Двадцять хвилин потому ми йдемо всередину, пробираємося крізь бібліотеку, тоді нагору, до спальні. Ходити босоніж по цьому будинку треба обережно. Мати скрикує, коли щось хрускає під ногами, ми хилимося набік і різко змінюємо курс, вона кидається до поруччя. Тоді ми знову стоїмо твердо, поки вона зупиняється й оглядає свою підошву. Чути її спокійне лайливе буркотіння, значить, є кров, але не так багато. Вона шкутильгає крізь спальню, певно, лишаючи слід на тому, що, наскільки я знаю, має бути не надто білим брудним килимом, заваленим скинутим одягом, взуттям і валізами, напіврозібраними після подорожей ще до мене.
Читать дальше