Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

— У такому разі, любий аватаре, зателефонуй Левіафанові негайно, викличи поліцію, хай розслідують.

— Що конкретно? Чорний гумор Клода і Труді?

Констебль:

— А цей гліколь на столі, мадам?

— Його порадив сантехнік, офіцере, щоб наші древні батареї не замерзали взимку.

— Тоді, дорогий майбутній найкращий я, їдь до Шордіча, попередь батька, розкажи йому все, що знаєш.

— Що жінка, котру він кохає й на котру молиться, збирається його вбити? І як я про це дізнався? Брав участь у розмові в ліжку, ховався під ним?

Ось і вся ідеальна постать могутньої, досвідченої істоти. Які тоді шанси в мене, сліпого, німого й перевернутого, майже-дитини, що досі живе з мамою, прив’язана хвартуховими зав’язками артеріальної та венозної крові до майбутньої душогубниці?

Але тс-с-с! Змовники щось кажуть.

— Нічого страшного, — каже Клод, — що йому так кортить сюди повернутися. Пообурюйся для годиться, а потім хай приходить.

— Ага, — каже вона, холодна й насмішкувата. — І зроби йому привітальний смузі.

— Я цього не казав. Але.

Але, думаю я, майже сказав.

Вони мовчать, розмірковуючи. Мати протягує руку за своїм келихом. Її надгорлянник липко здіймається й падає, коли вона п’є, і рідина ллється вниз її природними протоками, проминаючи — як і багато інших речей — мої підошви, загортаючись усередину, прямуючи до мене. Як я можу її не любити?

Мати ставить келих на стіл і каже:

— Не можна, щоб він помирав тут.

Так легко говорить вона про його смерть.

— Ти маєш рацію. Шордіч — краще. Ти могла б до нього завітати.

— І захопити з собою пляшечку витриманого антифризу з давньої приязні!

— Ти береш із собою гостинці. Копченого лосося, капустяний салат, шоколадні палички. І... це діло.

— Хха! — важко передати звук материного вибухового скепсису. — Я його кидаю, викидаю з його власного дому, беру собі коханчика. А потім приходжу з гостинцями!

Навіть я розумію, наскільки образливе для дядька це «беру собі коханчика» — ніби він один із безіменних багатьох, багатьох майбутніх. І це «беру», це «коханчика». Бідося. А він просто хоче допомогти. Він сидить навпроти прекрасної молодої жінки із золотими косами, у верху від купальника й коротких шортах, на млосній кухні, і вона — набухлий, розкішний фрукт, нагорода, яку він не може собі дозволити втратити.

— Ні, — каже він дуже обережно. Образа, завдана його самоповазі, підвищила його голос. — Це примирення. Ти загладжуєш провину. Запрошуєш його назад. Повертаєшся до нього. Це типу задобрювання таке, привід посвяткувати, розкинути скатертину. Порадіти!

Її мовчання слугує йому нагородою. Вона розмірковує. Як і я. Те саме одвічне питання. Наскільки Клод насправді тупий?

Підбадьорений, він додає:

— Фруктовий салат теж можна.

У його нудотності є своя поезія, певна форма нігілізму, що пожвавлює банальність. Або навпаки, посередність, котра обеззброює наймерзотніший намір. Тільки він міг би перевершити самого себе, що він і робить після п’яти розважливих секунд:

— Бо морозиво — точно не варіант.

Логічно. Це треба було озвучити. Хто взявся б чи зміг би зробити морозиво з антифризу?

Труді зітхає. Пошепки вона каже:

— Знаєш, Клоде, колись я його кохала.

Чи він бачить її так, як я її уявляю? Зелений погляд гасне, і вкотре передчасна сльоза легко перетинає вилицю. Її шкіра волого-рожева, ясні волоски повибивалися з кіс, і світло з плафона за ними робить їх схожими на сяйні вольфрамові волосинки.

— Ми були занадто молоді, коли зустрілися. Тобто ми зустрілися надто рано. На біговій доріжці. Він метав списа у своєму клубі й побив якийсь місцевий рекорд. У мене мліли коліна, коли я дивилася, як він біг із тим списом. Як грецький бог. Наступного тижня він повіз мене до Дубровника. У нас навіть балкона не було. А кажуть, гарне місто.

Я чую збентежений скрип кухонного стільця. Клод бачить готельні таці, нагромаджені перед дверима, нудку спальню з безладними простирадлами, дев’ятнадцятирічну дівчину, майже голу, за туалетним столиком із фарбованої фанери, її досконалу спину, стончений від прання готельний рушник на її колінах — прощальний кивок пристойності. Джон Кернкрос ревниво виключений з поля зору й манірно поміщений за кадром — величезний і також голий.

Не зважаючи на мовчання її коханця, Труді поспішає вимовити на висхідній ноті, поки її горло не стислося й не змусило її замовкнути:

— Усі ці роки намагалися завести дитину. І тоді щойно, щойно...