Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

Батько, здається, не здивований тим, що брат на його кухні: відкорковує вино, грає господаря. Тож Джон Кернкрос ніколи не був йолопом, нетямущим рогоносцем. Мій недооцінений батько люб’язно надпиває й питає Труді, як вона почувається. Він сподівається, вона не надто втомлена. Що може бути, а може й не бути легкою шпилькою, еротичним натяком. Та його жалібна інтонація повністю зникла. Її заступила холодність або іронія. Тільки задоволене бажання могло звільнити його. Труді та Клод, певно, дивуються, чому їхній майбутній убитий тут, чого він хоче, але спитати було б неправильно.

Натомість Клод питає Елодію, чи вона живе десь неподалік. Ні, не неподалік. Вона живе в Девоні, у квартирі-студії, на фермі, біля ріки — цим вона, можливо, дає Труді зрозуміти, що тут, у Лондоні, вона ночуватиме на Джонових простирадлах у Шордічі. Вона заявляє своє право на нього. Мені подобається звук її голосу — він наближається до людської версії, я би сказав, гобоя, трошки надтріснутий, із крякучими голосними. І ближче до кінця фрази вона промовляє крізь рипливий, воркітливий звук, що його американські лінгвісти назвали «смаженим голосом». Він шириться західними країнами, гаряче обговорюваний на радіо, невідомого походження, позначає, як прийнято вважати, вишуканість і трапляється переважно серед молодих освічених жінок. Приємна загадка. Із таким голосом вона може не розгубитися перед моєю матір’ю.

Ніщо в батьковому поводженні не виказує, що саме сьогодні брат пропонував йому п’ять тисяч фунтів готівкою. Ні тіні вдячності, та сама стара братня зневага. Це має розбурхувати Клодову давню ненависть. А в мені — щось гіпотетичніше: потенційну образу. Навіть бачачи батька в ролі безнадійно закоханого дурня, я завжди уявляв, що коли Клод стане нестерпним і об’єднати батьків мені не вдасться, то я зможу жити з батьком, принаймні якийсь час. Поки не стану на ноги. Але я не думаю, що ця поетка прийме мене до себе: вузькі чорні джинси та шкіряна куртка — не материнське вбрання. Це частина її привабливості. На мій обмежений погляд, батькові було б краще самому. Бліда краса та голос самовпевненої качки — мені не союзники. Але, можливо, між ними нічого немає, а вона мені подобається.

Клод щойно сказав:

— Студія? На фермі? Розкішно.

Елодія зі своїм міським гарчанням описує двосхилий будиночок на березі темної та стрімкої ріки, що шумує коло гранітних кругляків, із хистким містком на другий бік, буковим-березовим гайочком і світлою прогалиною, всіяною анемонами й чистотілом, пролісками й молочаєм.

— Ідеально для співця природи, — каже Клод.

Це так правдиво й так заяложено, що Елодія запинається. Він тисне далі:

— Як далеко це все від Лондона?

Під «усім» він має на увазі безглузді річку й каміння, дерева і квіти. Знітившись, вона ледве досмажує свої слова:

— Десь двісті миль.

Вона вгадала, що він спитає її, яка найближча залізнична станція та скільки займає дорога — речі, що їх він скоро забуде. Але він питає, вона відповідає, і ми слухаємо втрьох, не заціпенівши й навіть ні краплі не знудившись. Кожен зі свого погляду, ми захоплені непромовленим. Коханці, якщо Елодія — коханка, дві сторони, зовнішні щодо шлюбу,— це подвійний заряд, що рознесе цю родину на шматки. І закине мене вгору, до пекла, на мій тринадцятий поверх.

Із м’якою рятувальною інтонацією в голосі Джон Кернкрос зазначає, що йому подобається вино — нагадування Клодові долити келихи. Поки він їм прислужує, серед нас западає тиша. Я уявляю нап’яту струну піаніно, що чекає на свій раптовий повстяний молоточок. Труді зараз заговорить. Я розумію це з синкопованого спотикання її серця, якраз перед її першим словом.

— Оці сови. Вони реальні чи типу щось уособлюють?

— Ні-ні, — відповідає Елодія поспіхом. — Вони справжні. Я пишу з життя. Але читач додає, ну, символи, асоціації. Я не можу цьому завадити. Так працює поезія.

— Я завжди уявляю сов, — каже Клод, — мудрими.

Поетка робить паузу, намагаючись вловити в повітрі сарказм. Вона розуміє, чого вартий Клод, і рівно промовляє:

— Ну, така ваша доля. Я тут нічим не можу допомогти.

— Сови злобні, — каже Труді.

Елодія:

— Як і вільшанки. Як і вся природа.

Труді:

— Неїстівні, очевидно.

Елодія:

— А коли сова висиджує яйця, то нею можна отруїтися.

Труді:

— Авжеж, та, що висиджує яйця, може і вбити.

Елодія:

— Я так не думаю. Від неї просто хочеться блювати.

Труді:

— Я маю на увазі, якщо вона застромить кігті тобі в обличчя.