Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

Щойно! Нікчемна прислівникова брязкітка! Коли її втомили мій батько та його поезія, я влаштувався надто надійно, щоб бути виселеним. Зараз вона оплакує Джона, як оплакувала кота Гектора. Може, материного характеру й не вистачить на друге вбивство.

— Ну, — каже нарешті Клод, пропонуючи свою дрібку підтримки. — Було та загуло, збігло, як молоко, і все таке.

Молоко — як огидно для вигодуваних кров’ю ненароджених, особливо після вина, та воно однаково чекає на мене попереду.

Він терпляче жде, щоби представити свою ідею з гостинцями. Слухати, як ридають за його суперником, не дуже допомагає. Або, може, це сприяє зосередженості розуму. Він легко постукує пальцями по столу — одна з його звичок. Стоячи, він побрязкує домашніми ключами в кишені штанів або знічев’я прочищує горло. Ці порожні жести, позбавлені самосвідомості, якісь зловісні. Від Клода повіває сіркою. Але на якусь мить ми з ним — одне ціле, бо я теж, стривожений хворобливою цікавістю, чекаю, щоби почути решту його плану, як чекають на закінчення п’єси. Він навряд чи може провадити далі, поки вона ридає.

За хвилину вона висякується та хрипло каже:

— Менше з тим, тепер я його ненавиджу.

— Він зробив тебе дуже нещасною.

Вона киває та знову висякується. Тепер ми слухаємо, як він презентує свою усну брошуру. Так міг би промовляти євангеліст, що подзвонив у її двері, щоб допомогти їй знайти шлях до ліпшого життя. Дуже важливо, каже він нам, щоб ми з матір’ю завітали до Шордіча принаймні один раз перед останнім, смертельним візитом. Немає надії приховати від криміналістів, що вона там взагалі була. Корисно буде вказати, що вони з Джоном — знову друзі.

Це, каже він, має скидатися на суїцид, ніби Кернкрос зробив коктейль для себе, щоби підсолодити смак отрути. Отже після своїх останніх відвідин вона залишить оригінальні порожні пляшечки від гліколю й магазинного смузі. На цих посудинах не має бути жодного сліду її відбитків. Їй треба буде обробити свої пучки воском. У нього якраз є ця штука. Дуже кльова, до речі. Перш ніж піти з Джонової квартири, вона покладе рештки гостинців до холодильника. Усі коробки й обгортки теж мають бути без її відбитків. Має виглядати так, ніби він їв сам. Як бенефіціарку за його заповітом її будуть допитувати за підозрою у змові. Тож будь-які сліди Клода, особливо у спальні та ванній, має бути знищено, вичищено дощенту, до останньої волосинки й лусочки шкіри. І, відчуваю я її думки, до останнього хвостика, що вже не битиметься більше, до останньої завмерлої голівки останнього сперматозоїда. Це може зайняти деякий час.

Клод промовляє далі. Її телефонні дзвінки до нього приховати не вийде. Телефонна компанія матиме про них дані.

— Але пам’ятай. Я просто друг.

Йому дорого обходиться вимовити ці останні слова, особливо коли мати повторює їх, як катехізис. Слова можуть — що я починаю дуже цінувати — робити речі реальними.

— Ти просто мій друг.

— Так. Заходив час від часу. Побалакати. Дівер. Трошки допомагав. Таке.

Він виголосив свою промову нейтральним тоном — так, ніби він щодня вбиває братів і чоловіків і живе з цього, чесний успішний різник за фахом, чий закривавлений хвартух губиться в родинному пранні серед простирадл і рушників.

Труді починає:

— Але слухай... — коли Клод обриває раптом пригаданою думкою:

— Ти бачила? Дім на нашій вулиці, той самий бік, такий самий розмір і стан? Продається за вісім мільйонів!

Мати поглинає це мовчки. Вона засвоює «нашу».

Ось так. Ми заробили зайвий мільйон, не вбивши батька раніше. Як це точно: ми ковалі свого щастя. Але. (Як сказав би Клод.) Я досі небагато знаю про вбивство. Але однаково його план радше пекарський, аніж різницький. Недопечений. Брак відбитків на пляшці від гліколю викличе підозри. Коли батькові стане недобре, що йому завадить викликати швидку? Йому промиють шлунок. Усе буде добре. Що тоді?

— Мені байдуже на ринок нерухомості, — каже Труді.— Це на потім. Важливіше питання ось яке. Чим ти ризикуєш, як ти тут підставляєшся, якщо хочеш собі частину грошей? Якщо щось піде не так і я сяду, де ти будеш, коли я вже вишкребла тебе зі своєї спальні?

Я здивований її різкістю. Відтак відчуваю не зовсім радість, але її очікування, прохолодне розмотування у кишках. Злочинці сваряться, вже-даремну змову зірвано, батька врятовано.

— Труді, я буду з тобою на кожному етапі.

— Ти будеш удома, в безпеці. Алібі на місці. Ідеальна можливість усе заперечити.