Аскольд Мельничук - Що сказано

Ріки звалися Небо і Пекло. Небо, тиха й широка, майже не виходила з порослих мохом берегів, а Пекло, стрімка й велеводна, щороку забирала чимало утоплеників.

Щоранку Тур купався біля мосту, де річки зливалися. Він заходив у Небо, йшов до коси, намуленої двома потоками, зануряв руку в мутне Пекло, черпав долонею воду і сьорбав. Потім лягав горілиць, і течія несла його до перетину річок, де в повноводдя вирували нурти. Він гойдався на воді і вдивлявся у хмари. Як довго він так плавав? Сто років? Двадцять? Сріблисто-зелені рибки вистрибували з води, он журавель прошив туман і сховався у клапоть хмари. Тур заплющував очі й у напівсні марив, що прокинувся в іншому світі, де люди дрібненькі, а великі будинки пустили срібні пагони. Ось його дружина, Ольга, оголена виходить до нього з води, а ось чути її далекий окрик, що до нього прийшов гість.

Тур висох, доки дійшов до хижі. Нахилився і поцілував жінку, яка стригла скіфського баранця. Потім обернувся до сухореброго лисого хлопчика, який стояв поруч на скривавлених ступнях. Двадцять верст пробіг він хащами повідомити Туру, що татари щойно спалили вісім сіл.

Скіфський баранець спокійно пасся, а довгі пальці Ольги перебирали його сизі завитки. Вона ніжно посмикувала густі жмутики. Ольга виплекала оте ягня з насінини і добре пам’ятає часи, коли воно було пагінцем, заввишки з кульбабу, і пацало по землі копитцями. Воно мекало, розхитуючи стебло, на якому виросло, й тяглося до обідця трави за вищипаним ним кругом. Благеньке таке ягня. Коли трава закінчиться, воно сконає.

— Гостріть списи! — гукнув Тур: він зачув тупіт коней саме перед їх появою з лісу — ліс волохатих шапок на стезі війни. Перелякані селяни втупились у Тура, який тримав по два списи в руці. Він наказав їм заховатися за дерев’яним частоколом.

І сам-один став у відчиненій брамі. Чого треба цим дикунам? Якось він підслухав примовку монголо-татарина: А щоб ти завжди сидів на одному місці, як християнин, і дихав власним смородом.

Ледве зачувши коней, Тур дав знак своїм воякам. Стріли розсікли небо і безладно посипалися на ворогів. Тур кинув списи. Думати ніколи: дія, бій.

І в розпалі бою, за річкою під лісом, йому донесли, що стріла уразила Ольгу.

Він помчав до неї, та шлях заступали вороги. Доки добився, вона померла. Пес сторожив її тіло. Скіфський баранець лежав на спині, здерши ноги, з черева виганялося зелене стебло.

Він нахилився поцілувати її в губи. Тоді підвівся. І завив.

Знавіснілий, погнав назад до бою.

Мов буревій, що вибухнув над полем, гасав він так швидко, що татари його не бачили, та й утекли.

Тур повернувся, всіяний стрілами, і побачив тіло Ольги, розпластане на кам’яній плиті біля брами.

Він підніс дружину однією рукою і заплакав. І плакав три доби. Сльози його вимили в землі цілу річку. Люди назвали її Ольгою.

Надворі листопадова злива тарабанила по шиферному даху, розбризкуючи мідні струмені на бруківку. Наталка дивилася на спеленуту в колисці сиротинку і плакала.

Маля агукало, кричало, сердито махало рученятами або невинно всміхалося молям, мамам і кухаркам. Його не обходили стародавні й менш давні образи, якими переймалися велетні.

Наталка думала віддати дівчинку своїм батькам, у Ніжне, але спогад про черевики п’яного батька, що стирчали з-під столу, стлумив її порив.

— Ми — найсамотніші жінки в Роздоріжжі, — мовила вона.

Віднедавна їй дуже хотілося тих голландських шоколадок у формі черевичків, що їх кухарка Ядвіга надибала в крамничці біля церкви. (Факт: вони жили на талони. Факт: Ядвіга регулярно купувала дорогі шоколадки. Яким чином?) А голос усередині скрипів: Ще! Ще!

На що утримувати дитину? Відколи Наталка пішла з пекарні, вона ні дня не працювала. Місто залюднили зайди. Зенонових друзів як не було — кого вбили, кого депортували. А кілька ще живих переховувались.

Вона думала про шваґра Стефана, що був у них проїздом торік і привіз їм тістечка з віщуваннями. Такий дивак, із тим його моноклем і ціпком із руків’ям у формі дельфіна. І манери мав такі ж дивні, як одяг. Жести доповнював різними прибамбасами, мову — уривками незрозумілих для неї фраз (щораз, коли його знайомили з жінкою, він цокав закаблуками, кланявся і буркав щось на кшталт «Честімей!»). Здавалося, він прагне всім подобатись. Однак чутки про нього ходили жахливі: ніби він зрадник, добрий друг Левіна чи Леніна, чи як його там звати, того з бородою, але її чоловік не зважав на плітки: люди, казав, говорять бозна-що, а братові задосить і своїх турбот, йому не до політики.