Аскольд Мельничук - Що сказано

Чому він не дав їй знати, що живий?

— Бо було небезпечно, — пояснив. Мусив чекати відступу німців.

Наталка роздивлялася сріблястого мотиля, що пурхав навкруг лампи.

Голос той самий, але не цьому чоловікові вона співала півроку тому.

Тихіший, очужілий, він цілими днями дивився у вікно. Спочатку навіть не завдавав собі труду відновити бібліотеку. Та з часом помітив, що тужить за книжками, як дехто тужить за людьми, і за кілька років полиці було закладено новими томами. Проте він облишив кáзання: уже не розмахував окулярами, розказуючи Наталці, що їй думати і що почувати. Його рухи стали м’якіші, обачні, мов у кота, так наче світ був крихкий, як гніздо, сплетене з пташиних кісток і мережива. Наталка скаржилася сусідці, що ледве впізнає чоловіка. Час від часу він прохав її заспівати пісню про журавлів, та коли спробував раз притулити голову їй на коліна, вона відхилилась. Але й тут він змовчав.

Було дещо в його пережиттях, чим він не міг поділитися з Наталкою.

У більшості оповідей про колосмертний досвід згадується подорож тунелем. Темрява в кінці завершується світлом. Поволі приходить почуття спокою: Бог є Любов. Час, витрачений на духовні пошуки, видається надмірністю: Бог є Любов. Решта — хіба сміховинне непорозуміння, яке називають історією.

Ті, хто вижили, стають інакшими. Хто вернулися з того світу, розказують, що народилися знов, і знаходять аналог пережитому досвіду в буддійській обіцянці не входити у нірвану, доки цілий світ не буде готовий до цієї подорожі. Мало того, вони відчувають спрагу — достоту фізичну потребу спілкуватися з кимсь, хто цю подорож пройшов.

У ті часи у Роздоріжжі було багато таких мандрівців-побратимів. Вони якось знаходили одне одного — впізнавалися то поглядом, то порухом. Згодом згуртувалися в неформальне братство, прозване Колосмертним товариством. Група щомісяця збиралася в якомусь непримітному місці, у кав’ярні під орудою німців чи угорців, де ніхто не розумів української мови. Сторонній, глянувши на їхній стіл, побачив би, мабуть, зустріч однокласників або змовини членів профспілки.

Зенон ходив на зустрічі регулярно. Група дала йому нагоду розповісти про найсуттєвішу мить свого життя. Він живописав той ранок: свіжий, п’ять градусів тепла. Запах скошеної трави і гною. В роті й крихти не було. Згадав пісню, яку мугикав сам собі — про журавлів. Думав про Наталку, матір і пані Ґлікову — на той час уже всі знали, що Ґлікова була коханкою його батька, хоч сифіліс він підхопив не від неї.

І ще — відчуття ясності. Життя прожив так, як і багато хто інший. Був певен своїх переконань, як і ті, хто стріляв у нього. Це, та ще болюче жадання пожити ще бодай годину чуттєвого досвіду, одну годину тілесного життя.

Інші підтвердили отой приплив еротичної жаги. Ока Павличко хихотячи розповіла групі, що найперша річ, яку зробила по поверненні до «цивілізації», — знайшла собі коханця. До біса, що там казала мама! Ці зустрічі помагали Зенонові визначитися на власному шляху. А той досвід відродив його віру в необхідність зберігати старі перекази, які були правдивіші за писану історію.

Люди збудували човен настільки стійкий, аби Маркіян із Кирилом могли доплисти до Візантії. Напередодні жінки запекли лебедів і начинили прянощами журавлів, до них подавались нелічені барильця пива й вина. Селяни пили, співали і танцювали.

Віщунка Мамалига на учту не пішла. Ховалася за тополями й викрикувала:

— Дурні! От побачите! Перун живий і непереможний! Ви зреклися правдивих богів! Бути дітям вашим песиголовцями!

Хтось копняком повалив її на землю.

— Забирайся, доки ноги цілі! Відьма!

— Не заберусь я! Тут мій дім!

— Та ну?

Хтось здер із неї сорочку, оголивши зсохлі на корінь груди, а пес підвивав під дверима порожньої хати.

Через кілька годин вона поволоклася у ліс. Скоцюрбилась під дубом і, цілуючи його коріння, молила богів покарати роздоріжчан.

Коли село очуняло, Маркіян із Кирилом вже були на човні, готовому до відплиття під вітрилами.

Перед тим Кирило розшукав огрядного мольфара, який керував вітрами, в’яжучи вузли на мотуззі.

— Покажи руки! — наказав він.

Той показав.

Кирило притьмом витяг меча й відтяв обидві по зап’ястя.

— Тепер спробуй зірвати бурю! — гаркнув він.

Із червоними очима, з пересохлим горлом, роздоріжчани помахали їм на прощання і знову запали в сон.

Щонеділі по ранковій відправі Зенон водив доньку на цвинтар і клав білу лілію на могилу своєї матері. Ця традиція породила дивні наслідки: Ластівка приохотилася до краєвиду. Коли вона підросла настільки, що гуляти ходила сама, то йшла тими ж вулицями прямо до бабусиної могили. Там добре їй було в самотині. Вона вилазила на вербу край ставка, смикала дверцята склепу родини Блудів, годувала гусей, приязнилася з вивірками. Влітку вона лежала серед надгробків, читала дитячі книжечки, а потім вірші й часописи, в яких їй особливо подобались некрологи. Дівчина мала гербарій із квітів, назбираних на різних цвинтарях — українському, польському, єврейському. За роки вона доповнила його колекцією метеликів, мотилів і камінців, також знайдених на надгробках.