Аскольд Мельничук - Що сказано

У сутінкові роки між царським режимом і комуністичною державою губернатор Чуй поклав собі перебудувати культурне життя краю. Його вказівки вимагали придушення всіх міщанських нахилів. Амбітна й суперечлива програма надихнула масову параною. Людям відбивали охоту до вивчення історії краю. Натомість закликали ходити на збори і виявляти свою вірнопідданість царю. Наказ усіх зводив із розуму. Довічні сусіди винуватили одне одного у державній зраді. Інтелігентів і націоналістів знаходили всюди: поміж м’ясників, молочарів та недоумків. Як і слід було сподіватися, постраждали євреї.

Поліція дійшла висновку, що глухонімий Ігор — шпигун. Ніхто не потрудився згадати, на кого ж він працює. У поліції своя служба. Одного дня вони вдерлися в квартиру Забобонів. Ігор сидів у кутку і грався з котом, погладжуючи здиблений хвіст. Коли не відповів на питання, його копнули і вдарили. Наталка верескнула. Метнувшись до кухні, де за чорною піччю ховалася перелякана кухарка, вона схопила ножа — і назад до вітальні. Але поліцейські вже пішли, повівши зі собою Ігоря.

Коли Зенон вийшов із тюрми, то зробив усе можливе, щоб знайти брата. Але запису про його арешт не знайшлось.

За кілька місяців губернатора і росіян витіснили з Галичини німці.

Одного дня Леніна бачили в Цюріху, наступного — в Санкт-Петербурзі. Ширився поголос, що Романовим кінець. Інші чутки твердили, що Романови сильні як ніколи. Австрія на порозі капітуляції. Вона верховодить і обіцяє Галичині незалежність. А восени 1917 року Австрія і Німеччина сотворили диво: воскресили Польщу.

Десь тоді Наталка дізналася, що завагітніла, а Зенона Забобона, сотника Галицької армії, вбито.

Вбили його поляки. Або росіяни. Ніхто не знав напевно. Українці, здавалося, щотижня міняли союзників. Чоловік, що приніс звістку, прийшов о другій ночі, вбраний у цивільний одяг: сіра федора, мов козацька шапка, зсунута на потилицю, ліва рука в кишені сірого пальта. Він не залишився її втішати.

У нестямі Наталка кинулася за порадою до трьох людей, яким усе ще довіряла. Інші знайомі або виїхали з краю, або сиділи по тюрмах. Друзі знизували плечима і співчутливо тиснули їй руку: чим вони могли зарадити? Вони не краще за неї розбирались у всіх цих війнах.

Наталка впала в гарячку. Голова стугоніла, і вона злягла. Не встала навіть, коли кухарка Ядвіга благала піти до доктора Гліба — йому ж бо нíколи навідувати засмучених паній. «То просто туга, — радив лікар кухарці. — Виспиться і все пройде».

І Наталка висиплялася. Навіть розплющивши очі, вона не чула, що прокинулась. Почала сама до себе балакати. Проклинала царя. Лежала горілиць — під головою облямований чорними хрестами коц — і присягалась помститися на сербському княжичеві. Вона повбиває всіх ерцгерцогів на світі. І що вони собі думають? Хто вони такі, щоб задля них вона мала втратити чоловіка?

Наталка вперлася поглядом у Зенонові книжки. Хіба допомогла комусь їхня мудрість? Чому він згаяв життя на читання, якщо ті навіть кулю не спинять? Хіба він не торочив про дива — дива Італії, дива Німеччини, дива Франції, навіть дива Росії…

Вона схопилася з ліжка і накинулась на бібліотеку з ножицями.

Надвечір зібрання цілого життя було порізано на купу білого хробаччя. Задоволена, Наталка знову злягла.

Минали місяці. Її черево росло і нарешті випнулося, мовби вона проковтнула місяць. У жовтні з нею сталася переміна. Ходила по квартирі, мов у трансі, і сповідалася речам довкола, що навіть без чоловіка вона буде жити.

Добре , — заспівав стілець. Добре , — відлунили фіранки. Добре , — подумав князь Тур.

Одного дня, коли кухарка зібралася навідати сестру на другому боці міста, Наталка скрикнула: «Думаю, вже!».

Ядвіга кинула торбу, пальто і почапала назад до кухні.

Потім склала у мідниці вовняний зелений коц, перетворивши її на колиску для народженої дівчинки.

Ця дитина ніколи не почує батькових розповідей про прадавні часи їхнього міста.

У біді душа й тіло робляться цільні й гнучкі. Татари косили людей тисячами, але роздоріжчани приростали мало не за ніч, наче пшениця, їхній основний харч. Село містилося в тому, що потім назвуть Україною, поруч того, що потім назвуть Польщею, на перетині двох великих річок. Антифонний хор зиску і гендлю постійно поповнював свої лави.

За день після навали селяни почали відбудову. Кілька місяців усе йшло своїм звичаєм: люди пріли на ланах, старі сперечалися на майдані, пияки цмулили в шинку, а юродивий у лісі проповідував полинам. Ринок озивався лементом килимарів, цукровиків, сріблярів — усім, що не є, різким і пристрасним гамором торгівлі.