Аскольд Мельничук - Що сказано

Одного ранку Наталка застала Ігоря, коли той рукоблудив. Тож запустила в нього подушкою. Ігор усміхнувся. Коли второпала, що чоловік сподівається на її опіку ще й над братом, то аж заверещала. Вона не служниця. Вона не для того перебралася до міста, аби жити, як її мати. За кого він її має? Чого так старається змінити її? Вона собі подобається і без його книжок і теорій, красно дякую, а коли йому не подобається — то прошу, вона його не тримає. Або піде вона. Чому він постійно розказує, що їй думати про Бога, материнство і свою країну, коли вона і без нього все чудово розуміє?

Наталчину сферу впливу обмежували стіни спальні. Там Зенон зазнавав найгірших поразок.

З іншого боку, міркував він, крокуючи нічними вулицями після чергової сварки, у неї багато й позитивних рис. Чесна, практична і вміє торгуватися з м’ясником. Ядвіга — стара, ще материна, кухарка, — її поважає. Хай дружина кепкує з його казань про селянське життя, зате дбає про його телятину в помідорах і чисті сорочки з крохмаленими комірцями. Одяг сама собі шиє. Гарненька, повнява, з довгими віями. Ну і що, коли їй байдужа історія князя Тура і заснування Роздоріжжя?

Забобони жили в Роздоріжжі понад тисячу літ, доки, нарешті, їх не зрушила з місця війна. Були то суворі, вперті люди, і народна приказка провіщала, що підуть вони звідси лиш коли гори спливуть по ріці в Чорне море. Але війна вдалася сильнішою за них. Війна була богом.

Були й колись і війни, і навали. За багато століть міські цвинтарі розпухли. Скелети, блідіші за серцевину яблука, волали: «Місця! Ще місця!». Аби втихомирити їх, живі відтинали родючі поля і розчищали ліс.

А мертві не хотіли бути мертвими. Вони підводили свої зогнилі тіла — місиво крові й бруду, і шкутильгали вулицями, терзаючи душі скованих жахом співвітчизників.

Тільки Тура це не лякало. Князь Тур Забобон спочивав, загорнутий у хмари, які щоночі стягував із неба. Він розмовляв із вітром, був запанібрата з дощем. І не зважав на знамення, що бентежили його людей. Навіщо перейматися тим, що якийсь ворон рве людське серце чи що жаб’яча пошесть обернула золоті степи в кошлате зелене море?

Не боявся Тур і монголо-татар. Коли вони приходили, він уже був напоготові. Заввишки у п’ять списів, залізнорукий, мідноногий, він виріс для битв. Він звав татар дикунами і відбивав їхні сальви стріл.

Він пам’ятав своє коріння. Від своїх родичів, дерев, на які сідав у хвилини задуми, відрізнявся він тим, що міг ходити, а вони не могли. Сумнівна перевага, бо хто навчився ходити, той невдовзі навчиться й тікати. А дерево не має вибору — стоїть, де зросло. До найперших членів громади — тополь, шовковиць і сосон — він ставився з особливою відданістю. Із тополиних бруньок він готував бальзам проти опіків і гемороїв. Витяжка з соснової кори гамувала розлад шлунку. Навіть верби помагали своїм листям, яке він варив на лік проти безсоння. Таких друзів він ніколи не кине.

Аби захистити їх, він очолив битву. І ринув із мечем на татар. Ті у відповідь відтяли йому правицю. Дишучи вогнем, він підняв спис і метнув у цих синів Аґари, проткнувши відразу кількох. Тоді підступив до них і висмикнув списа. Вийняв меча, почистив його воловою шкурою і пройшовся шеренгою татар, стинаючи кожному голову. Кинув шість голів на купу, укляк і взявся до ретельнішої праці — обрізати вуха й носи, здирати скальпи, шкіру, шматувати м’ясо. Плече юшило, поки він обчищав і мив черепи в річці. Потім з’єднав лозиною очниці двох найбільших черепів і, перевісивши їх на шию, неквапом пішов до святкового збіговиська довкола велетенської ватри.

— Перемога! — горлали всі, хитаючи кошлатими головами.

— А то я не знаю! Влийте сюди вина! — наказав Тур.

— Де ти їх узяв? — питали вони, наповнюючи черепи.

Коли Тур розповів про битву, хтось крикнув:

— Тобі ж руку відтяли!

— Так, ось вона! — тицьнув хтось пальцем.

І справді, у пломенях вогняного стовпа стриміла його правиця, а пальці палахкотіли п’ятірком сальних свічок. Тур сміявся і, знай, дудлив вино.

Хоча Зенон погоджувався з дечим, що написав Маркс, зокрема з основами трудової теорії вартості й тими місцями в «Капіталі», де йшлося про містичні властивості матерії та її тенденцію до закріпачення людства, і, хоча й прислухався до новин про революційну діяльність в околицях Санкт-Петербурга, сам він був нащадком багатьох поколінь священиків. (Були в їхньому родоводі й інші парості, як-от політики, звідники та генерали, проте він волів не помічати цих аномалій і виводив свій рід від брата князя Тура — отця Кирила.) Його національні почуття і релігійні переконання були глибокими. Він був членом Наукового товариства імені Шевченка. Коли українську мову вкотре заборонили росіяни, які нещодавно захопили Роздоріжжя, він видав статтю про скіфське гончарство і його вплив на галицьке народне мистецтво. У відповідь на цей бунт росіяни ув’язнили Зенона і редакторів журналу.