Аскольд Мельничук - Що сказано

Мати старалася зацікавити її грою на піаніно.

— Твій тато так хоче, ось чому, — пояснювала Наталка.

Вчитель, хоч і сліпий, умів носом грати «До Елізи».

— На піаніно грати, мій бідолашний невмійку, — казав він нещасній учениці, —треба цілим тілом, а не лише носом, як ти.

Він нахилився і натюкав носом кілька бетховенівських тактів. Коли Наталка прийшла забирати Ластівку, він хапонув жінку за сідниці, але дістав ляпасів.

Наталка хитала головою, сама собі не вірячи. Уроки музики! Дівча й гадки не має, як їй пощастило. Наталка молилася, щоб уроки тривали далі.

Через кілька років Тур і його люди прокинулися саме вчас, щоб допомогти Кирилові ставити церкву.

Вони рубали дерева, волочили на пагорб, знов рубали, стругали. Навіть мольфар, чиї долоні давно відросли, підставляв під колесо своє тілисте плече. Кравець Семен вів свого коня Стрибунця напитися до ріки, і не почув, як крикнув Стах: «Агов! Дерево!». Того дуба відкотили утрьох. У коня ще сіпалися губи, ще каре око рухалось в очниці, коли Стах опустив сокиру.

Всі розпитували про їхню подорож у пошуках нового Бога.

— Там, за лісами, є дивний і страшний край, — оповідав Маркіян. — Ми вбили немало драконів, і зрештою надибали плем’я, óбами звуться, що живуть трохи далі на південь. Вони щоосені вмирають і щовесни повертаються.

Він вигадував і переповідав історії, почуті від інших мандрівників. Люди слухали спрагло, приголомшені звістками про далеке життя, і пишалися, дізнавшись, що живуть в оазисі культури і світла і що їм стало розуму сидіти вдома, в колисці цивілізації.

Одного ранку Кирило вбрався у білу шату з хрестами та грецькими літерами Альфа й Омега, вигаптуваними золотом, і шарпнув мотузку дзвону біля церкви.

Висипало ціле село.

Кирило сипав розпорядженнями:

— Чоловіки на цей бік, жінки на той. Хлопчику, ходи сюди. А тепер тихо!

По дивовижній чотиригодинній службі він наказав, щоб усі приходили до нього тричі на тиждень.

— Чому так часто? — запитав Стах.

—- Щоб ти не забув, — пояснив Кирило. Шата додала йому відваги.

— Не забув що?

— Що зробив зі мною вночі! — крикнула якась жінка позаду.

Хтось докинув:

— А вона ж і не жінка йому.

— Хто коней буде годувати? — допитувався Стах.

Отака йшла розмова.

Дехто відразу відкинув нового Бога. Немовлята і далі вмирали, зуби гнили, подружжя зраджували одне одному. Багато хто не став сповідати Кирилові свої таємниці. Але більшість була вражена новизною обряду і всім, що до них доходило з Кирилових проповідей, які щотижня ставали дедалі мудрованішими.

Хоч Зенон і не говорив у родині про політику, все ж досі переймався долею країни. Двадцять другого січня 1919 року східні й західні землі краю злучив повсталий Петлюра. А на четверте лютого у Києві вже були більшовики. Спочатку Роздоріжжя стало самостійним і українським. Потім підлеглим і польським. А потім радянським. Коли його колега з гімназії, поляк-географ, запитав, чому настільки важлива Зенонові та національно-визвольна справа — адже досить глянути на мапи регіону за минуле тисячоліття, аби збагнути безглуздя будь-чиїх претензій на верховенство на цій землі, — Зенон зняв окуляри і вже зібрався читати лекцію. Але схаменувся. Знову наклав окуляри, всміхнувся і ґречно пояснив, що якби вони помінялися місцями і він виявився б поляком в українському середовищі, ну, тоді, мабуть, заспівав би іншої. У всякому разі, завважив Зенон, оскільки Польща воскресла, полякові нічим журитися.

Роки минали в чаду стрілянини і революцій.

Зенон писав листи від імені політв’язнів, таємно передаючи послання їм та їхнім родинам; листи та щоденники, записані на цигарковому папері, переходили під час перекурів або через вартового, підкупленого за горілку і кров’янку.

— Не з нашої вини країна дійшла до отакого, — сказав брат Стефан, коли навідався додому на короткий час. Як завжди, його появу оповивали плітки і скандальні чутки: нібито він посланець Центральної Ради з Києва, донощик на ув’язнених меншовиків чи таємний радник Троцького. — Сама наша країна дурна, — пояснював він. — Якась гідра: одне тіло і сто голів, які наказують, що робити.

Справа в тому , — звірявся Стефан щоденникові, — що всі ми — маргінальні фігури, виштовхнуті історією на задвірки подій. Навіть наша справа сміховинна: хто б не писав нашу історію, буде описувати лови з точки зору зайця .