Все збіжжя, вирощене в селах, повивозили в міста. Селянам не лишили нічого.
Він дозволяв їй одягати на себе наручники; дозволяв затягати себе на неї. Помітив, що вона попри нього дивиться на себе в люстро на стелі.
НКВД зібрало дітвору, яка вешталася біля залізничних станцій, підбираючи продукти, що повипадали під час вантаження, загнало всіх у порожній вагон і тримало там, мов курчат. Живлячись лише зернинами кави і крихтами хліба, діти вмирали з голоду.
В апогеї вона верещала, дряпалася, дерла подушки, плакала. І що її надихало на такі театральні оргазми?
Небажаних дітей селяни лишали в Кіровограді на площі. Вдома їх нічим було годувати. Власті робили облави на новоявлених сиріт і вивозили їх у Місто дітей, подалі від села. На поживу діти мали лиш те, що спіймали і вбили власноруч. Вони теж потрохи вимирали. Тіла їхні, поховані в неглибоких ямах, часто випорпували собаки.
Матільда відмовлялася звільняти його. Залишала ту справу для доньки. Часто він годинами чекав у ременях, доки Ліда, його бліда полька з купе, не з’являлась у дверях. Інколи вона заходила у строї Єви. Він сидів на стільці перед туалетним столиком, вдивляючись у дві пари сірих очей, що наче сови блимали над його головою. Дві усмішки, чотири пальці терли йому чуттєві точки на шиї, потім вперед нахилялося одне довге лице, темні груди налягали на його колюче волосся, хапали тюбик, вичавлювали крем на пальці кольору піску, що терли йому скроні й розтирали крем по обличчю, туш підкреслювала тремтливі повіки, далі йшли помада і рум’яна. «Ми близнюки», — казала Ліда, коли вони з годину лежали у ліжку, не торкаючись одне одного, тоді руки тяглися до стегон, що розпускалися жадливо, повільніше за квітку ранкового сяйва, й шукали одне в одному місце — там слизьке і вологе, тут тверде і гаряче. То була його історія — як губи втискались у півпрозорий бавовняний ліфчик, звідкіль випинався бежевий сосок. Як зуби стягували ліфчик і язик вчував смак голої шкіри, твердого поліпа у наростах, а великий палець добирався до клітора крізь тоненьку тканину трусиків. Як рука спинялася на мокроті, на живому горбику венери, і пальці спритно усували тканину, не торкаючись мокрої голої плоті, кульмінації всіх цих вторгнень, — останнє одкровення перед зануренням. Піднявшись на лікті, він трахав її очима, потім язиком, видоюючи руками груди і свердлячи прутнем: її розведені ноги високо в повітрі, тіло, розкинуте як літера Y — єдине питання, і колія чорного волосся від піхви до ануса, з гладенькими неміченими пагорбами обабіч, куди він падав, вганяючись і хлюпаючи, аж поки рука її не починала битись об подушку, на якій туди-сюди металась її голова, накриваючи волоссям очі й губи, а долоня стискалась і розтулялась…
Стефан довіку пам'ятатиме той покій: стільці у блакитних шовкових візерунках, бузкові завіси, рожевий перський килим. Китайське шитво, трохи виблякле. Ширма з мальованим павичем на білому, напівпрозорому папері. Легкі пахощі Матільди. І диво-дивні шпалери. Три смуги, стократ повторені, переповідали історію Єви й Адама. Спочатку пара сутулиться, узявшись за руки, під горезвісним деревом. Оливошкіре черево Єви випинається над голою промежиною, а Адамів пах блищить, мов наполовину очищене авокадо. Еротична іскра, що колись спалахнула між ними, вже згасла. Похмурі. Такі ж сексуальні, як гравці в бадмінтон на нудистському пляжі. Домінує дерево. Кора срібляста з рожевими прожилками. Віття зростається в зап’ястки, увінчані сердитими обличчями. Все повите в туманний багрянець. Інші смуги ще темніші: пара грається у тварину з двома спинами; Єва народжує Фенікса. Ці образи було перемальовано зі святих письмен улюбленого містика Матільди.
Двадцять років, чи й більше, Стефан жив у пияцькому чаду. Він мандрував між особняком Попровських і домами кількох інших коханок, доки не опустився до будинку розпусти в Марселі. Навіть коли він іще сидів на місці, в Попровських, він не завжди був певен, хто з ним у ліжку. Але то безперечно його язик на чиємусь кліторі, він покусує, мало що не чвиркаючи, цю розщеплену виноградину, тре долонею відкритий вогкий отвір, аж поки сам розпалиться і подумає про однооку нічну адміністраторку готелю; вона кричить ох, ох, аж він підводиться прикрити їй рота зі страху, що почує обслуга, і знов запихає прутень назад і пхає, пхає, аж доки вона не застогне, дедалі голосніше, і почне дригатися, смикати ногами, стискаючи його стегнами сильніше і сильніше, мовби хоче виламати двері, добратися до нього самого, навіть зараз він у собі самому в ній усередині, а потім він, так само, як усі, засинає. Такою була його правдива історія.
Читать дальше