Аскольд Мельничук - Що сказано

Якось проти ночі, через кілька місяців після приходу німців, Зенон відчинив двері на чийсь стук. І стрівся з темними очима Едика Ґліка. Обличчя у того було наче сажею мазане.

— Німці ходять до гетто щоночі. Щоночі забирають людей. Іноді там же й розстрілюють, — сказав Едик.

— Знаю, — відповів Зенон. — Де твої?

Дружина і трійко дітей Едика чекали, чим закінчиться розмова, унизу під сходами.

Вже у квартирі Едик розповів Зенонові з Наталкою, як вони пробрались у вагонетку, що вивозила мерців із гетто, і в слушний момент звідти вискочили.

Решту ночі всі разом зводили в коморі фальшиву стіну, за якою ховалися п’ятеро Ґліків — інакше кажучи, жили. Їхнє мініатюрне житло нагадувало Ластівці склеп.

Тепер Ластівка переважно сиділа вдома. Німці нарешті закрили університет, у якому вона вчилася акторської майстерності. І кілька місяців не дотягнула до диплому. З нудьги вона влаштовувала вистави перед домашніми: кресала чечітку, наслідувала Едіт Піаф, Марлен Дітріх і готувалася грати Офелію в підпільній театральній трупі. П’ятеро Ґліків захоплено плескали в долоні.

— Шкода, мене там не буде, щоб кинути тобі троянди, — казав Едик.

Факт: німці бачили, як Ґліки заходили в будинок.

— Та лишіть ви їм їхніх жидів, — кахикнув Райхман. — Що нам п’ятьма більше чи менше? Зенон нам важливіший.

Третя причина, чому Зенон братався з окупаційною владою, — його роман із дружиною капітана Райхмана.

Снігова королева з долини Рейну, з високими вилицями, блакитними, ніби мертвими очима і важкою білявою косою, скрученою в ланцюг на маківці, Елізабет у своїй прямоті була подібна до її чоловіка, чим відлякувала майже всіх інших чоловіків, і була такою самотньою, якими бувають лише найвродливіші жінки. Усі інші чоловіки в її присутності або почувалися дурнями (Ваші… очі… губи… оті ґудзики…), або вважали, що такі вишукані жінки можуть бути до пари тільки Івану Грозному.

Зенон познайомився з нею на зібранні Колосмертного товариства.

Провів її додому і дістав запросини на шнапс. У цьому помешканні колись жив видавець, для якого Зенон майже тридцять років тому написав статтю про скіфське гончарство і за це потрапив у в’язницю. Сидіти отут зі своїм ворогом — це збуджувало. Елізабет, яка вільно розмовляла українською, поставила на грамофон платівку Ліста. На столику стояла кришталева куля. Обоє схилилися над нею.

— Я бачу голубів, — прошепотіла вона.

На зібраннях товариства часто говорилося про кінець війни і пришестя вічного миру.

Вони уклали собі порядок: після гри в шахи з капітаном Зенон прикидав, коли той дістанеться поліцейського відділку. А тоді квапився до його дружини.

Ризик пожвавлював життя. Та й Зенонові потрібне було сховище, куди б він міг вкласти свої мрії й надії без остраху, що капітал знеціниться.

Одного пополудня, за шахами, капітан Райхман мовив:

— Прийшов наказ. Якщо ви їх до вечора не виселите, арештують усіх…

Зенон думав про рокіровку, а натомість посунув слона. Йолоп. Райхманів кінь робить вилку.

— Чому саме тепер?

— Більше не можу сказати. Поговоримо після війни.

Того вечора, підготувавши втечу Ґліків, Зенон дав Наталці три квитки до Клаґенфурта в Австрії.

— Потяг об одинадцятій. Поспішайте.

Він умовив Стефана, який кілька місяців тинявся містом, курячи по кав’ярнях і базґраючи в нотатнику, поїхати з ними.

Поки Зенон супроводжував Ґліків до машини, що мала, якраз вчасно, вивезти їх до Швейцарії, до Стефана підійшов Едик. Стефан палив цигарку, понуро втуплений у свою чорну торбу.

Едик усміхнувся:

— Хтозна, хтозна. Може, це вам у пригоді стане.

І вручив Стефанові конверт.

— Хай щастить, — мовив Стефан.

— Може, колись зустрінемося. У кращому місці.

— Едику, ти не встигнеш сказати «креплі», як ми вже будемо вдома.

— Це не наш дім, Стефане.

Стефан без задніх думок поклав конверту кишеню.

Війни він майже не помічав. Якось проти ночі він прийшов до брата і спитав, чи можна якийсь час пожити у вітальні.

— Ти не заблукав? — спитав Зенон, дещо здивований. Він не бачив брата роками.

Стефан стенув плечима.

— Я вдома.

Він не сказав, куди його носило. Одні розказували, що його поранило у Французькому Опорі. Інші шепталися, що підхопив сифіліс. Від його шалапутства лишилася тільки борідка. Він так схуд, що руки й ноги здавалися підпірками для сірого бавовняного костюма, який метлявся на ньому. Він клишаво шкандибав від кав’ярні до кав’ярні, щось дряпав у записниках і курив цигарки.