Аскольд Мельничук - Що сказано

— Ви хто? — За крок від неї стояла дівчинка років семи, з кісками, і притискала до грудей іграшку — м’якого тхора. — Чи то пані з Avon, Седі? — запитала дівчинка чорношкіру жінку, що йшла коридором.

— Не називай мене Седі, дитинко. Вибачте, мем. Пані Робертс розмовляє по телефону. Вона вийде за мить.

Ластівка дивилася на павичів, які пихато походжали на килимі під її ногами. А що, якби вона забелькотала українською?

Ластівка якраз вправлялась перед дзеркалом у ролі продавчині, коли тут надійшла пані Робертс. Піймалася. Ластівка почервоніла. І смикнула рукою, щоб показати силу чудових речей у валізці. Валізка й рука зударились. Шістдесят вісім тюбиків помади і дюжина пляшечок парфумів застрибали поверх павичів.

Вона присіла й забубоніла, вибачаючись усіма відомими їй мовами — французькою, німецькою, румунською, польською, чеською.

Пані Робертс силувано всміхнулася.

Ластівка підвелася, з тюбиками в руках, кахикнула й теж усміхнулася клієнтці.

— І що то за ім’я таке? — спитала пані Робертс.

— «Серцеїд», — відповіла Ластівка, дивлячись на тюбик у руці.

— Ні. Вороґ. Я маю на увазі Вороґ. Ви казали, то ваше ім’я.

— А. Українське. Українське прізвище.

— Здається, я ще ніколи не стрічала українців. Це таке як росіяни?

Ластівка приїхала зі Стефаном до Клаґенфурта перед Великоднем. Тієї Великодньої неділі у жодній церкві не дзвонили. Її тато залишився вдома дещо владнати. Потім якийсь зашмарканий хлопчак приніс від батькового друга телеграму: Зенона розстріляли. Багато років минуло, поки вона дізналася, чому.

— Ні, — відказала Ластівка. — Ні.

Їй не хотілося пояснювати різницю. Натомість вона розгорнула каталог на сторінці чоловічих одеколонів.

Пані Робертс обрала «Друг тіла». Ластівка виписала заявку, як тут із іншого покою почувся крик дівчинки: «Ні, ні, ні, Седі! Я сказала: ні, ні, ні!».

Коли Ластівка відчиняла двері, пані Робертс спитала:

— Сумуєте за домом?

Питання зачепило Ластівку за живе. Що за світ, подумала вона. Не дає спокою. Завше нагадає, що ми в ньому зайди.

І тільки вона зібралась відповісти, як пані Робертс ґречно додала:

— Дурне питаю. Звісно, що так. Я теж сумую за домом по тижні на Гаваях. Ми з Беном завжди на Різдво туди їздимо. Чи то пак їздили, заки народилася Наталі…

Ластівка почула себе приниженою. Навіть косметику продати нездарна. А глянути на пані Робертс. Оце жінка! Як гордо вона в світі тримається! Ось такими життя робить людей — коли його ласка. А яка користь від її почувань? Геть ніякої.

Вона пішла додому через цвинтар. «Тату!» — стиха покликала. Але той не з’явився.

Коли вона повернулася додому, то застала у вітальні звичну компанію. Навіть мати сиділа там у дерев’яному візку, вбрана в смугасту синю сукню, і гризла цукроване яблуко.

Усі виглядали не на жарт схвильованими.

— Друзі мої, ми дійшли роздоріжжя! — горлав полковник зі свого сідала на канапі.

Його обступили прихильники: роти роззявлені, кулаки стиснуті.

— Моя теорія така, що кожна теорія є породженням фізичної та психічної конституції людини…

— Ви матеріаліст!

— Американці люблять теорії змов. Більдерберзький клуб, Тристороння комісія, масони… Ці спілки вже стали притчею во язицех. А все через роздутий уряд. У кожен даний момент центральна влада доступна тільки дрібці населення, та й сам центр напрочуд мобільний.

Ця породжена незнанням, але й така необхідна людям розмова лунала на все помешкання.

Адріана Бенько принесла свій механізм для схуднення — вінілове віброліжко. Ластівка мала на думці покласти на нього матір — для випроби. Натомість його захопив один із близнюків, дядько Джордж: лежав там пристебнутий, а Павло стояв поруч, насвистуючи «Row Row Row Your Boat» [17] Популярна англійська дитяча пісенька. . Пристрій дзижчав, мов чавунний комар.

На дверях, спираючись на ціпок, стояв занепокоєний Стефан. Аркадія не було. Компанія, здавалось, прагнула крові.

— Мусимо показати американцям, хто ми такі!

Ластівка намагалася зрозуміти, що відбувається.

— Ми досить настраждалися за нашу довгу трагічну історію! Але ще ніколи нашу гідність не було так… — полковникові забракло слів.

— Що сталося? — запитала вона Стефана.

— Шеф Саманти в лікарні її вдарив!

— Але її тут нема.

— Це правда. Поїхала з Едвардом в Катскільські гори.

— Тоді що всі вони тут роблять?

Стефан зиркнув на племінницю. Чи справді треба пояснювати?

— Зброя, нам потрібна зброя! — крикнула Адріана, тручи Павлове стегно.