Аскольд Мельничук - Що сказано

Суддя Камінський казав:

— Чи я коли-небудь розповідав, як опинився в одній камері з ґвалтівником, котрого сам запроторив до в’язниці? Чудова історія. Я, звісно, був політичним в’язнем. Не злочинцем. Служив іншій ідеї. Та тоді, в тій камері з ґвалтівником, політика й ідеї не мали значення. На душі було чорно. Руки тряслися. І знаєте, хто мене врятував? Ґвалтівник. Він кілька діб мовчав, а потім підійшов і каже: «Я вас знаю. Це ви запроторили мене сюди. Пане». І відійшов. Не пробував мене вбити, а сів у кутку і молився на вервиці. По-моєму, молився на вервиці. Отак вплинуло на нього почуття вини.

— Що нам потрібно, — сказав Павло, — то це революція. Треба почати революцію.

— Та що ви кажете? Хіба ми вже раз не спробували? — запитала Адріана.

— Вина, — сказав полковник Левко, поправивши окуляри в дротяній оправі, і шморгнув носом, — то найдурніше в світі почуття. Самопотурання маленьких людей. Цілком передбачувано. Є люди, які живуть на широку ногу, доки фортуна з ними. А як покине, то вони сама лиш mea culpa і скорбота.

— Зіграємо в стук-пук [19] Настільний теніс. ? — спитав Джордж.

— Не згоден, — відбив удар суддя. — Годі сподіватися на одухотворене внутрішнє життя, не відчуваючи — і не переживши — провини. Це неприємно, але необхідно. Навіть не скажу, скільки разів я втрачав сон, бо хвилювався, чи ухвалив правильне рішення у справі. Але я вірю, що саме сумління робить мене кращим суддею.

— Сумління! — перервав полковник Левко. — Його вигадала людина, аби мучити себе і своїх менших братів. Я винен у тисячах смертей. Мене це нітрохи не бентежить.

— Вам уже роками погано спиться, Левку. Всі це знають.

— Нічого ви не знаєте. Як завжди. Моє безсоння спадкове. Мій батько погано спав, дід погано спав. І кому те спання треба? Життя — це дія. Я можу помилятись, але цим не переймаюсь. Все воно, знайте, через релігію. Релігія робить вас м’якими. Покутують лиш боягузи. Тут я погоджуюся з великим Канінгемом Ґремом, який казав: «Не поступлюся ніколи».

— Уявіть, як почувалася його дружина…

— Згадайте Наполеона і Нея у Фрідланді чи Бородіно!

— Лейпцизьку битву!

— А для чого?

Адріана змішалася:

— Що «для чого»? О господи, я геть заплуталась.

— Наполеон, природно, довіряв Габсбургам. Нам краще знати. Ми жили під тими клятими австріяками. Він розраховував, що шлюб із цісарською дочкою дасть йому і цісарську піхоту.

— Та що ви все про Наполеона? Поговорімо про Хмельницького чи Мазепу…

— Біла Церква!

— Не можна славити і Наполеона, і Бога…

— Кесареві кесареве…

— Так, чудово. Але це дорога до зневіри…

— Наполеон для демократії зробив більше, ніж мільйон усяких Кеннеді…

— А ви знаєте, що він спав не більше як шість годин? Байдуже коли. Годинку там, годинку сям…

— Хмельницький — зрадник…

— Ось вам і підтвердження моєї теорії війни і кохання. Подумати лише: такого чоловіка, як Наполеон, зраджували обидві дружини! Жозефіна була повія, а Марія-Тереза відкрито жила з Нейпперґом!

— Розумієте, він був переконаний, що найважливіша передумова перемоги — бойовий дух. Саме цього нам, українцям, бракує…

— Віри…

— Характеру…

— Тільки не світить нам перемога в Америці. Ми не досить англосакси. Ми цілком інший тип.

— Так, але тут кожен виборює собі місце. Англійці з французами колись одні одних ненавиділи. Пуритани тікали сюди від тортур, але й індіанці не чекали їх тут з відкритими обіймами. Кожен потрапляє тут у пекло. Спочатку. Стояти до кінця, от і все.

— Яка самовпевненість! — втрутився суддя Камінський, нав’язуючи до розмови, яку вів із полковником пару хвилин тому. — Ви відбираєте людині її єдину нагоду для особистого спасіння!

— Неправда. Він не самовпевнений. Навпаки, — встряв Стефан. — Невже ви не бачите, що кожен, хто прийняв якусь систему — будь-яку систему: Геґеля, Христа чи Маркса, — твердить, що знайшов Істину. Полковник — чоловік широких поглядів.

— Ви насміхаєтеся з мене, Стефане.

Стефан стенув плечима.

— Такий ви і є. Насмішник. Ви з усього насміхаєтеся. Чи ви нам коли-небудь розказували, у що сам вірите? Ви завжди поза всім. Вас не обходить ні Бог, ні країна. Я не знаю про Бога нічогісінько. Для мене Бог не є реальний. Але свою країну я розумію.

— До біса все це, — почувся чийсь голос звідкись від каміна. — Я підношу тост за сантехніку, без якої ми всі попливемо по шию в лайні.

— Скажіть, у що Ви вірите…

— Я вірю, — сказав Стефан, — в окремі прояви доброти. Без балачок про загальне добро. Коли маєте змогу помогти людині — поможіть і замовкніть. Ви, атеїсти, — обернувся він до Камінського, що вже був готовий перечити, — з кашею в мізках, коронуєте сумління, а тоді стинаєте голову разом із короною. Підносячи індивідуальність сумління, створюєте умови для фізики моралі. Кожен так званий поганий вчинок зобов’язуєтеся крити іншим — спокутним. Гріх. Спокута. Марнуєте життя, граючи в цей моральний пінг-понг. Або, як у вашому випадку, полковнику: ви берете під ноги сумління, творите що хочете і хмелієте від власного свавілля, доки ніхто вас не карає. Я вірю у щось зовсім інше…