Аскольд Мельничук - Що сказано

Під карнизом у їхньому бунгало вгніздилися оси. Якось уночі Бо прокинувся від лопотіння кажана. Як той пробрався в кімнату, коли і вікно, і двері зачинені? Бо відчинив вікно і чекав: кажан грюкнувся в дзеркало, покружляв над дощовиком на дверях і врешті вернувся назад у ніч. Бо сів на підвіконня і слухав крик гагари.

Після сніданку він пішов разом зі Стефаном стежкою, що ховалася за вербами по той бік ставка на узліссі. Стежка була вузенька, тож вони йшли вервечкою — Стефан на кілька кроків попереду, розмахуючи ціпком.

— Це анафаліс перловий, це хелоне, а оця маленька красуня, схожа на орхідею — недоторка. Або, як ми кажемо по-латині, noli-me-tangere . Я знавав схожих на неї дівчат. А серйозно, дитино, чи знаєш ти, звідки це взялося? Наш Господь і Спаситель Ісус Христос сказав це, коли проходив крізь натовп, а хтось, хто дуже цього хотів, доторкнувся до нього. Він сказав це, бо чув, що з нього вийшла сила. Але, може, я щось переплутав.

— Чому люди хотіли доторкнутися до нього?

— Бо він був добрий як ніхто.

— Як Бітли.

— Як хто?

— Бітли, на радіо.

Його домашні ніколи не знали, про що він говорить.

— Америка. Нам за нею не встигнути. Чого тебе вчать у школі?

— Гострити олівці.

— Чудово. — Стефан бровою не повів. — Ще трохи — і відмовишся від тих, що я гострю моєю вутлою бритвою. З наступного року ти маєш вчити латину?

— Якщо захочу, вуйку. Але хіба з восьмого класу.

— Ага. А до того часу тобі має захотітися.

— Гола пані називається чувіха.

— Це такого тебе вчать?

У ставках, ледь видних за кущами, квакали жаби. Якщо уважно приглядатися до таких місць, казав Стефан, це додасть кілька років життя. Адже очі, він пояснив, живлять нас аж ніяк не менше за шлунок.

Світло просто крізь віття дерев перерізувало стежку, з обох боків затінену лісом. Ще далі лежали повалені блискавкою або струхлявілі сосни й берези. Пригадалися Стефанові розповіді про князя Тура, котрий сидів на яблунях як на стільцях.

Коли він пробирався попід аркою з диких рож, павутиння лоскотало йому щоки. Бо придивився до квітки: червона, блискуча й волога, мов щойно вимите яблуко. Рої мошкари, комарів, самовпевнених бабок. Відчуття таке, ніби щось чи то під, чи то над поверхнею його шкіри хоче вирватися на волю.

Вони минули луг, де трава ряхтіла дрібнесенькими скалочками дзеркала — начебто дощ упав лише тут і не деінде.

На горбі височів дуб, схожий на букву Г. З гаку звисала дерев’яна гойдалка.

— Сідай, — звелів Стефан.

Він відклав ціпок й гойданув Бо так, що той злетів під сонце, мов куля на мотузках.

За якийсь час вони рушили назад. Важко було встигати за Стефаном, який нагадував Бо лиса — ніс уперед, худе тіло зондує простір.

З лісу виринув чудернацький будинок — білокам’яний під солом’яною стріхою, а навкруг — соняшники-чатові.

На порозі стояв старий, вбраний у біле. Білі штани, біла сорочка, що звисає по коліна, мов спідниця. З роздвоєної білої бороди вистає невелика сива голова на вузьких плечах. Вивірка стрибнула йому на груди, а далі на землю.

— Що воно за хлопець?

Стефан представив Бо пасічникові Семенкові.

— Такий дрібний, — сказав той.

Бо не відводив очей від вивірки, що гризла соняшникове насіння. Всередині в хаті стояв довгий сосновий стіл і чотири стільці, в куті — розкладачка. Гості сіли за стіл, а пасічник заметушився на кухні. Дав кожному таріль, на якому бджолині стільники сочилися золотом. Бо почувався яку церкві.

Старий нашвидку проказав молитву.

— Їжте! — звелів, сміючись.

Бо відкусив шматок: тепле і дивне на смак. Жував усе разом — і віск, і мед, губи витирав верхом долоні, і ніхто не перечив.

Чоловіки балакали, а він встав з-за столу і пішов надвір робити обхід. На кілках стояв вулик. Бджоли його не чіпали — літали собі між диких яблунь і сідали на дрібні білі квіточки. Бо стежив за вивіркою, що порпалася в листі.

Світ завис йому перед очима. Він уперше бачив речі такими, якими вони є.

Стефан вийшов з хати, коли сонце на небі сяяло вже трохи нижче, і верталися вони тією самою стежкою, але Бо нічого не впізнавав. За кілька годин геть усе змінилося.

По дорозі Стефан відчув, що старий світ вигасає, мов туман. Усі ті жінки — піт до поту, уста, цілунки — танули, і єдиною причиною, чому все воно трапилося, було хіба те, що він мав зберегти в пам’яті кілька імен, кілька спогадів, щоб передати щось далі.

Вечорами всі збирались у сараї.

Приходили святково вбрані — жінки в парфумах і довгих сукнях, чоловіки у краватках. Разом співали, сперечалися, оповідали байки.