Аскольд Мельничук - Що сказано

Одного ранку Ластівка прокинулася зі словом Париж в голові.

Вона пішла до спальні Бо, сіла на краю ліжка і трусила його за плече доти, доки він не прокинувся.

— Складай речі. Скоро їдемо в Париж.

Потім пішла до синьо-жовтого комода, витягала одяг і скидала на його синю з жовтим ковдру.

— Мамо, — мовив напуджений Бо. — Чому? Навіщо нам їхати в Париж?

— Тому що то центр краси і культури, — відповіла вона, здивована запитанням.

— Гаразд, — зітхнув він, потираючи очі.

Принаймні він не мусить відтискатися від підлоги.

Його не переконали. Але й сперечатися він не буде. А раптом це стане джерелом насолоди, як шоколадні цукерки з Macy's.

Можливо, Париж — саме те місце, де буде споруджено пам’ятник його мамі. Він над цим вже серйозно подумував. Хто ще в цілому світі переймався задоволенням його бажань так, як вона?

Ластівка досі складала одяг. Купа все росла і росла.

— А солдатиків взяти можна?

— Ні, — раптом відрубала Ластівка.

— Чому?

— Вони важкі.

— Мамо, яка дурниця!

— Нехай. Солдатиків брати не можна. Досить солдатиків.

Серйозна проблема. Бо замислився. Але був певен, що сперечатися з нею — то помилка.

Вона намагалася зачинити одну з валіз, коли повернувся з роботи Стефан й зазирнув до кімнати.

— І куди ми їдемо?

— Так не робиться, — картав її потім Аркадій. — Нічого не робиться тільки тому, що тобі, бач, забаглося.

Тепер-от Париж. Дивачка. Іноді він боявся, що вона зовсім втратить відчуття реальності, як її мама.

— Хочеш щось мати, треба на це щось працювати. Поступово. Планувати й триматися планів.

Ластівка заплющила очі. Вона думала про уяву Бога. Якщо існують живі люди з крильми, а натовпи мертвих підглядають за живими, тоді поїздка в Париж — це такий мізер у загальному задумі, що Бог вмить її може владнати. Авжеж, Париж — дрібниця. Мільйони їздять туди щодня.

— Я знаю, чому тобі закортіло в Париж, — додав Аркадій, уже лагідніше. — Знаю.

Ластівка глянула на нього, в очах сумнів. Він так мало чого розуміє. Невже він взагалі здатен це збагнути?

— Тому що не можеш поїхати додому. Я знаю. — Тоді повернувся до сина: — Покажи матері, як гарно ти відтискаєшся від землі.

Ластівка не переставала говорити про Париж, і нарешті Аркадій погодився заплатити за половину квитка на літак. Але спочатку вона мусить знайти роботу, щоб заробити на решту.

На семінарі жінка дала їй рожеву пластикову валізку для зразків, коробку каталогів і стос бланків замовлень. Тепер Ластівка — пані з Avon.

— Вся справа у ставленні, — казала інструкторка, агресивно-бадьора жінка з посрібленим сивиною волоссям і намистом зі штучних перлин. Рот у розмазаній помаді був схожий на рвану рану.

Інструкторка знов і знов повторювала: пам’ятайте, що ви даєте людям дещо справді їм потрібне. Але Ластівці бачилося, що вона хапає покупчиню за барки і, наче приголомшеного кролика, кидає у джутовий міх. Ото — бізнес. А ставлення… Які химерні фантазії!

Але така була єдина дорога до Парижа, і, якщо треба, вона її пройде.

Перші свої гроші, п’ять доларів за день, Ластівка заробила на подругах із Союзу українок, із якими раз у місяць стрічалася в залі при церкві, в Елізабеті.

Поступово вона підібралася до Фрі-Фолла.

Одного ранку двері відчинила пані Робертс: Ластівка впізнала в ній голову Товариства батьків і вчителів.

Ластівка почервоніла й пояснила мету свого візиту.

— О, я б купила якийсь одеколон для Бена. Заходьте.

І впустила Ластівку до передпокою. Щойно двері закрилися, як знов пролунав дзвоник.

— Вибачте. О, Анджела! А я якраз розмовляла з… Даруйте, не знаю, як вас звати. Вороґ? Яке дивне ім’я! Я якраз… ні, не так. Ходімо, Анджело. Зачекаєте хвилинку?

Пані Робертс і прибиральниця пішли вглиб коридору.

Наполегливість. Ще одне слово, яке вживала та жінка на семінарі. Переступиш поріг — будуть продажі. Таке правило. Є продажі — будуть комісійні. Така мета. Є комісійні — буде Париж.

Вона пригладила волосся довгими нервовими пальцями, які роками не торкалися піаніно — хіба заграти національний гімн. Глянула у венеційське дзеркало і помітила, що не підфарбована. Наставниця постійно повторювала, що найкраща реклама продавчині — вона сама.

Пам’ятайте: товари продаються самі. Вони вже продалися мільйонам людей. Вам треба лиш їх показати.

Ластівка скептично переглядала мініатюрні тюбики і пляшечки зразків. Невже й справді вони такі могутні? Чи може вона повністю звіритись на них? Вона дістала каталог і відкрила на сторінці чоловічих одеколонів. Чи Аркадій вподобав би якийсь із «Моделей Т»? Чи гантель?