Аскольд Мельничук - Що сказано

Стефан проїхався ціпком по кам’яній кладці. Ця жінка змусила його змінити уявлення про красу. Вигин носа, високі вилиці, пишні груди. Ґвен Макдональд не мала нічого з того, що могло спокусити його, як колись, на пошуки солодких плотських утіх. Проте сумний тваринний порив дався чути, і захотілось покласти голову їй на плече. Старе серце розкрилося. Йому захотілося втягнути все в себе. Жадання. Жінки! Брат його побожний чоловік, а постраждав через них найбільше. Спочатку через Наталку загубив кар’єру, потім через коханку — життя.

Сам він також потурав своїм пристрастям. В результаті дещо проґавив: так і не пізнав насолоди тривалих інтимних стосунків. Однак холостяцьке життя тримало його в стані готовності; самоту він відганяв Платоном, шахами й нефільтрованим еротизмом Рубенса та Енґра. Почитував «Симпозіум» і подумував, чи не спіткав він, бува, Діотіму, не впізнавши її? Може, люди й справді прагнуть добра, — та тільки він надто мирський чоловік, з самих, що не є, нетрів лісу, аби могти бачити ясно. І все-таки, солодкий щем сьогоднішнього дня його не відпускав.

— Щось не так, пане Забобон?

Вона про щось питала.

— Росіяни хоч і родичі Чингісхану, але не думаю, що вони на це здатні. Тут вся справа в машинах. Усе від машин залежить.

В ту хвилю загроза кінця світу бентежила його менше, ніж думка, що він змарнував власне життя.

У віттях кленів замріяно лопотів вітер.

Потяг до мистецтва він цінував найбільше. Місцевий Пікассо ходив у бурому гольфі й учив учнів малювати зелені кружки й трикутники. Працювали вони з флуоресцентними фарбами. Хоча основа мистецтва — традиціоналізм. У релігійному плані портрети, які малює цей хлопець, такі ж цінні, як роботи да Вінчі. Як мистецтво вони — сміття.

— Ми побачимо на виставці твори пана Паркінсона?

— Аякже.

Він знову поплив. Ніяк не міг включитися в теперішній момент. Навіть при цій чуттєвій оказії. Тож вирішив повести балачку далі.

— Пані Макдональд, вам ніколи не здавалося, що каміння, дерева і навіть вода хочуть говорити? Я думаю, єдина відмінність між нами й об’єктивним світом є та, що ми маємо слова, аби дати інше життя речам, до яких належимо самі. Птахи, риби не потребують слів, аби стати собою. Ми — потребуємо. Нас творить мова, яку ми чуємо. Вибачте за ці дивні думки: їх вітер навіює. А ви так ласкаво слухаєте. Там, відкіля я приїхав, земля так довго силилася заговорити, що, боюся, коли вона нарешті зважиться, то заверещить. Я знаю, в Америці для мене місця нема. Я приїхав сюди помирати. Тут я годен хіба доглядати золотих рибок. Заняття, без сумніву, хороше. Я не нарікаю. Я не нещасний. По суті, навіть навпаки. Але що… ах, ми вже тут, у бібліотеці…

— А ось і пан Паркінсон. Агов, Френку!

Ластівка хотіла знову звідати ту радість, з якою ще дівчиськом гасала колись цвинтарями міста, що існувало, мабуть, лише в снах.

Підфарбовуючи очі й губи, вона розглядала себе в дзеркалі. Звідки ці зморшки?

— Мамо, ти знала батькового батька? Мамо, скажи, як розстрілювали батька, — Наталка в своєму кріслі сиділа нерухомо, як Будда. — А пам’ятаєш, як Едик стояв у комірчині на руках?

Ластівці бракувало того почуття цілі, яке всім їм прищепила війна. Співів, до яких змушував Аркадій, було замало. їй потрібна висока місія.

— Тату, як нам виховувати хлопчика?

Зенон якусь хвилину пихкав люлькою.

— Краще розповідайте йому про батьківщину. Він може стати в пригоді. Може, буде потрібний пізніше.

— Яке то життя серед мертвих?

— Непогане, ангелику. Зовсім не таке, як нам уявлялося у Колосмертному товаристві. Я був у Каліфорнії. У Метрополітен-опері. Важко то пояснити. Дехто з нас може йти, куди захоче. Інші мають обмеження. Бачила б ти натовпи у спальні Мерилін Монро вночі. А я — я навідуюся в Роздоріжжя. Шукаю Тура. Поки що ні сліду. Правда, помер він давненько. А скільки він всього знає!

— Чому ти не поговориш з мамою? Ти їй потрібен.

Зенон усміхнувся.

— Ми постійно спілкуємось, твоя мама і я. Ми завжди разом. Насправді вона проводить багато більше часу зі мною, ніж з тобою. Знаю, ти думаєш, вона з'їхала з глузду. Це не так, люба. Вона багато часу проводить зі мною.

— Чи правильно говорять священики?

— Все набагато складніше, ніж вони здатні розказати. У багатьох із них прозаїчна уява. І свої фетиші. Вони бачать лиш кілька кольорів: блакитний, червоний, золотий. Вхопили кілька деталей, як-от крила, — того не заперечую. Але це такий мізерний дріб’язок! Що люди знають про уяву Бога? Що можуть знати? Навіть мертвим вона незбагненна.