Аскольд Мельничук - Що сказано

І закружляв довкола Аркадія.

— Твоя будка, недоумку? Того ти тут? Тупе польське курча-мать. Ти думаєш, будка твоя. Думаєш, щось тут твоє. Певно. Аякже. Нічого, чуєш, нічогісько тут твого нема. Ти лайно, чуєш. І що ти зробив — лайно. Чого б то я дивувався. Ти — лайно. Всі це знають. Ти, чоловіче, ніхто: ні-хто.

— І ще одне. Як побачиш мене — тікай. Просто тікай, чуєш? Я, знаєш, терпіти не можу вступати в лайно. Чуєш мене, тупе польське курча-мать?

— Я не поляк, — відказав Аркадій.

Під час війни він кілька разів мало не вбив людину.

Стиснув кулаки і заховав у кишені пальта.

Подумав про жінку і сина. Не можна йому додому. Він обернувся спиною до Копфа і пішов геть.

Срібні літаки пронизували синє пообіднє небо.

Аркадієві смакував запах сірої оббивки крайслера. Він щотижня чистив її порохотягом, мив чорні лискучі мати на підлозі, протирав скла.

Бак повний. У гаманці гроші.

Світ його. Він вільний. Може їхати хоч куди. Роками він їздив шосе 22: на підприємство, додому. Але світ — це лабіринт шляхів. Може, десь є вихід.

У машині ніхто з ним не сперечався, ніхто не казав, що йому робити, ніхто не верещав. Він повернув ключа. Поворот із шосе 1 на шосе 22, потім на Паркове шосе. Три шляхи, і кожен — дорога свободи. Він опустив шибку. Війнуло свіжим повітрям. Аркадій завів «Ой дай-дунай, ой дай-дунай, ой дай-дунай-дана…» Якась безглузда пісня.

Ньюарк, Елізабет, Кенілверт, Лінден, Ровей, Метачен. Мимо ковзав північний Нью-Джерсі. Світ — ось його бажання! Вітер шарпав волосся. Комахи трощились об скло.

За роздільною смугою мигтіли машини, несучи інших мрійників. Він немов линув небом, прямуючи на південь. Туди йому завжди хотілося. Пальми, екзотичні птахи, безмір сонця. Дарма, що він ще в Нью-Джерсі. Колись потоплені мрії випірнули з такою наснагою, якої давно не відчував — хіба що перед війною.

Приймач зіпсований, тож він співав далі. Попереду сосни, річки переповнені пстругом, таємний світ лискучих мохів, що в них загорнені срібні скелі під ялинами. Паралельне життя: завжди чекає поруч. Як би ти не змарнував себе, що б не наробив, — завжди існує той, інший простір, де також є життя, і тебе там чекають.

Тепер він знає, навіщо покинув свою країну: аби шалено гнати Парковим шосе до свободи. Хіба не це — суть Америки? Автостради, що відкриваються для шляхів, що в’ються до містечок, що поприлипали до автострад: безбереге бажання нарешті зустріло землю доста велику, щоб його вгамувати?

Він відкривав її наново. Хто там балакає про занепад імперій? Він покаже журналістам, інтелектуалам і вичахлим емігрантам-мрійникам, які турбуються про мораль, правильне життя і відповідальність. Він гасатиме по шляхах, наче новий Колумб, спатиме в машині, чи просто під зорями, а чи в мотелі, коли будуть гроші. Може, взагалі не спатиме. Жадоба просто бачити, поривання просто любити щось таким, яким воно є, некритично, живили його.

Всміхаючись сам до себе, він помахав рукою цілій гурмі машин. Вихід з Єгипту.

Бути ворогом зайнятості: такою буде його роль. Хіба не в те він вірив, хоч і тримав при собі, тримав у таємниці ціле життя?

Високі думки — нарешті. Вони також зачекалися.

Він ніколи не прагнув респектабельності чи почестей. Бог свідок: він ніколи не хотів бути дорослим. Не в розумінні цього світу.

Вперед і вгору, у міста птахів та інших розкріпачених створінь. Він житиме, як бітники. Або як Сковорода-філософ, що ходив від села до села, збираючи народних пісень.

Він пригадав свої мрії грати на піаніно в Гарлемі.

Перед Томс-Рівером він звернув на шосе 9. Квапливий присмерк погамував його химери. Він зголоднів. Проминув чимало стоянок і кафе, але навіщо витрачати долар на їжу, яка в супермаркеті коштує четвертак? Треба було спакувати собі обід.

У роті пересохло, язик зробився мов соляна плита.

Десь таки з'їхав з автостради. Дерева заступали узбіччя. Комахи плющилися об переднє скло, як виноградинки. Він вів машину в темряві, світло фар бурило дорогу. Загальмував перед єнотом. Темряву переповнювали неймовірні світи. Він підняв шибку дверцят. Позіх перейшов у зітхання. Чому він зітхає? Хіба він не вільна людина, не володар дороги?

Став біля світлофора. На розі новий банк, над ним на горбі — пресвітеріанська церква, оббита матово-білою вагонкою. Навіть у темряві крамниці вздовж Головної вулиці світилися спокусливо: квітникар, магазин автозапчастин, Kresge’s . По той бік спілка ветеранів закордонних війн, невеличка продовольча крамниця і щось, чого не міг розгледіти. Поруч на розі — бар з неоновою вивіскою AVER.