Аскольд Мельничук - Що сказано

Ліхтар заряхтить… А життя триватиме далі.

Ось чому він мусить повернутися. Хто він такий? Що воно за життя без свідків? Він заряхтить — і згасне. Без родини та дрібка, яку він має, зійде нанівець. Не треба було їх кидати. Не треба було покидати ферму, старий край, Фрі-Фолл. Підводна течія вхопила його, потягла вниз. Він під владою великих сил, але всього вони в нього не заберуть. Він має серце, а те — власну драму. Його історія — це його жінка, син, родина. Навіть якщо він і Ластівка не дають собі ради, принаймні поруч неї він знає, хто він такий. Понад усе він — людина почуттів. Його розлюченість згасла. Навіть якщо він змарнував життя, то покаже-таки світові, що має досить моральної стійкості триматися свого вибору.

Він пішов до самого краю води. Прибій наче казав: говори, тебе слухають. Хвилі вдаряли у нього, промивали його своїм холодом і своєю сіллю, мовби щось усередині нього потребувало почути їх, перш ніж він почує себе, а вітер — поки він, холодний і чистий, стояв на краю цього довгого сліпого завулку в своєму світі, — вдихнув у його легені свіже повітря.

Після читання у ліжку Біблії й учорашньої газети Стефан прийняв душ. Поснідав хлібом із медом. Потім завернув скоринки в папір і запхнув той згорток у кишеню пальта. І пішов по Північно-Лопуховій до річки.

Ціпок клацав хідником. Із синього будинку з доричними колонами лунав полонез, музика спліталася з безладним ксилофоном горобців. Жінка штовхала назустріч дитячу коляску. Вона всміхнулась, а Стефан підніс край своєї федори.

У парку він сів на лавку біля греблі. Під шум води думалося чіткіше. Скалки світла підстрибували на хвилях, наче теж слухали музику.

Час кружляв, мов балерина в музичній скриньці. Колись він бродив попід мостами Сени, повз багаття, довкола яких збиралися родини. Він дістав з кишені папір і розкидав скоринки на траві. Більшість качок уже відлетіли. Колись він гуляв вулицею Декарта, розмовляючи про Пікассо і сюрреалістів. Заметіль спогадів. Не женився — не журився. А його великі задуми? Просто записки — папірці, що чекають на сірника. Коли не працював у Woolworth’s, то заходив іноді в Наукове товариство імені Шевченка на Другій авеню і вивчав документи, робив начерки. Але йому бракувало першоджерел. Якось у читальні бібліотеки на Сорок другій вулиці Стефан спіткав старого знайомого, доктора Загайкевича: колишній Зенонів колега нині куховарив у іспанському ресторані в Гарлемі. Стефан розповів йому про Woolworth’s і Клаудію, молоденьку італійку. Але вона могла бути й полінезійкою судячи з того, що говорили їй імення Д’Аннунціо, Монтале чи Павезе.

Сидячи в парку, Стефан підсміювався, згадуючи їхній флірт. Вона нарікала на чорних, що переселялися в їхній квартал, на маму, яка не дозволяла фарбуватися. «Навіщо підправляти довершений витвір мистецтва?» — кепкував він.

Управителем у Woolworth’s був двадцятичотирирічний поляк, який нічогісінько не знав про історію відносин України і Польщі. Америка. Солодке невідання.

Коли в магазині видавалися спокійніші дні, Стефан годинами спостерігав за золотими рибками чи за піщанками, що бігали в своїх металевих барабанах. Я геть такий самий, думав він.

Дістав із кишені невелику книжку. Ілюстрований життєпис художника Жоржа Руо. Стефан бачився з ним один раз. Великий митець, прихилившись до нього, звірявся, як він не терпить буржуа, що за своїми яскравими фасадами дійсно були щасливими. Зовсім по-французьки. Тоді йому не подобалися картини Руо. А зараз оті розмальовані блазні видавалися такими значущими. У синьо-зеленому небі плавали хмарки, мов рибки. Цілий пастельний цвинтар: хрести на могилах — немов ікси, якими маркують місця захованих скарбів.

Він не почув, як по щебеневій доріжці тупцяє Ґвен Макдональд.

— О, пан Забобон, як чудово! О, книжка!

Стефан підвівся і приклав капелюха до серця.

— Моє шанування, пані Макдональд. Так, книжка.

— Ба, з усіх можливих людей — про Рута [16] R. М. Root (1863–1937) — відомий художник-імпресіоніст з Іллінойсу. Молоді роки провів у Парижі. . Який дивний збіг. Я якраз іду на відкриття виставки в галереї. Спеціальна подія для літніх громадян. Ви чули такий вислів: «літні громадяни»?

Вони попідруч перейшли міст. Кремезна Ґвен, з густим сивим волоссям. Чеснот без ліку. Поблажлива до його акценту. В її присутності він завжди добирає слова.

— Ви чули про сховища? Президент гадає, на нас можуть росіяни напасти. Сховища по цілому місті. І знаєте, де? В підвалах шкіл і осель. Смішно. Ще й навчання збираються проводити. Кажуть дітям класти голови на парти. Проти атомної бомби. Думаєте, це допоможе? Чи росіяни щось такого зробили б?