Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Проте тепер він знав, що для того, щоб протягом кількох миттєвостей непевності зруйнувати систему, перетворюючи на порох те, що ще вчора видавалося непорушними основами, а зараз є лише далеким спогадом, вистачило і простого порушення одним німецьким офіцером, що з’явився звідти, звідки не чекали, офіційно прийнятих норм. Тепер я можу зізнатися, що вслухався в ці його слова і лише зараз я по-справжньому їх усвідомив: цієї миті у найвіддаленіших і найглибших куточках мого єства з’явилася впевненість, що синова честь не була заплямована. Ультімо пояснив мені, що коли того дня вони, обійнявшись, принишкли на землі й по-дитячому ховалися, аби лишень їх не помітили, мій син уже тоді, куди б не пішов і де б не знаходився, був невинний, бо загубився в неконтрольованій системі без координат, де боягузтво і хоробрість, право і обов’язок не мають чітких меж. Зараз легко побачити в його втечі обриси того, що ми зазвичай недвозначно називаємо дезертирством, проте, повірте, для того, щоб утекти, треба мати досвід, а мій син не складав план втечі, бо був на це не здатен, він просто біг: це був не суцільний малюнок, а хаотичні штрихи. Він був дитиною і вже не бачив цілісної, завершеної фігури навколо, — його оточували лише окремі уривки. Тому, біжучи, він ступав ногами на ті уривки, що йому траплялися, — це не значить, що він тікав, він намагався не загубитися в безвісті, намагався вижити, а не дезертирувати. Я хочу, щоб верховні військові чини і компетентні органи зрозуміли, що я маю їм сказати: благаю, майте хоробрість визнати, що в ті хвилини німецькі терміти порушили саме поняття фронту, навіть поняття географічних і моральних меж, перетворюючи місцевість між Ізонцо і Тальяменто [9] Тальяменто — річка між Трієстом і Венецією. на місце абсолютного безладу, такого ж хаотичного, як спільний витвір класики й авангардизму. Вони спускалися в долини, а потім підіймалися гірськими кряжами, розсипаючись в усіх напрямках, вони фактично знехтували елементарними поняттями про наступ і відступ, перетворивши війну на випадкові спалахи бойових дій, де кожен бій був окремою війною, незалежною від усіх інших. Бо саме німці хотіли цієї війни, бо в них на столі лежав її тактичний план, вони вміли її вести, і аж ніяк не італійці, які ще й досі в усьому бачили частину глобальної і загальної для всіх тактики, вважаючи, що, власне, цілком зрозуміло, кожного солдата частинкою єдиного війська, що все ще стоїть на одній довершеній і неушкодженій шаховій дошці. Тому, лише усвідомивши цю неоднаковість сприйняття, ви зможете зрозуміти, звідки взялася та цифра, якої ви так соромитесь і не розумієте, яка не відображена в жодній статистичній викладці. Яку вважають настільки ганебною, що роками приховують, і яка красномовно показує те, що сталося, засвідчуючи, що за декілька годин битви при Капоретто триста тисяч італійських солдатів були захоплені в полон, часто навіть без жодного спротиву. Ви ж бо краще за мене знаєте, що протягом перших сімдесяти двох годин після австро-німецького прориву в Ізонцо, італійські частини були вимушені спостерігати за тим, що відбувається на їхніх очах, геть не маючи комунікацій, тому ви добре мали б знати, який надприродній жах вони пережили, побачивши ворога перед собою. Ціле покоління вояків, приречених на справжнісіньке пекло, без жодних попереджень і пояснень було кинуто сам на сам з хаосом. Я впевнений, що коли мій син пустився навтьоки, він уже був невинний, бо ця війна перетворилася на сукупність безглуздих, не пов’язаних між собою подій, схожих на човни, що дрейфують без вітрил, так чому ж дивуватися, що, яким би нерозумним це не видавалося, багато хто, довірливо, немов поранений звір, через своє жагуче бажання, був упевнений, що це вже кінець.

Війна скінчилася.

— У це повірили майже всі, — говорив Кабіріа, — а я й досі не розумію, як могли відбуватися такі божевільні речі. Солдати кидали зброю і йшли назустріч ворогу: ось так просто, легко і без крихти жалю. Начебто це цілком природна річ. У полон здавалося так багато, що для того, щоб їх чатувати, австріяків просто не вистачало, тому вони слухняні, немов вівці на пасовищі, залишалися на місці. Незгодних було небагато. Лише капітан та Ультімо. Вони казали, що ніколи не варто опускати зброю: якщо війна скінчилася, то чому ж вони, австріяки, самі її не кинуть?

— Сталося саме так, як розраховували німці, — оповідав ротний хірург, лікар А., — три дні італійці не реагували, а на четвертий їхнє командування віддало наказ про відступ. Солдати, не вірячи в те, що відбувається, спускалися з гірських верховин на рівнини. Вони покидали території, омиті кров’ю стількох співвітчизників, навіть не провівши на них жодного бою. Командування сподівалося відсунути лінію фронту назад до Тальяменто, а потім, переформувавшись, стати в оборону й зупинити австро-німецькі війська. Проте знову ж таки військові своїм куцим розумом виявилися нездатні втямити те, що насправді відбувалося. Було цілком зрозуміло, що війська термітників не припинятимуть наступ і прийдуть до Тальяменто раніше за італійців. Тож більш як мільйон італійських солдатів спускалися рівниною, маючи за спинами своє військо, а попереду — військо ворога. Мовою військових це зветься «оточенням», а для простого солдата є нічним жахіттям. «Та, відверто кажучи, — говорив Ультімо, — те, що ми відчували, не було страхом, — це було щось інше. Дивне відчуття піднесення, схоже на алкогольне сп’яніння. Що більше ми відходили назад, то більше зустрічали людей, вони були скрізь, проте складалося враження, що кожен із них був героєм окремої історії і в кожного була своя, особиста, майже інтимна сюжетна лінія. Вони пройшли і Крим і Рим. Капітан переконав нас не полишати зброї, але були тисячі таких, що ходили просто так, без рушниці, хоч були, навпаки, і ті, що збирали зброю, де тільки могли, і, складаючи її за спиною, йшли далі з посмішкою на обличчі. Пам’ятаю, якось, після ночі переховувань від німців, що були просто-таки на кожному кроці, ми зробили привал в одному селі, що знаходилось за лісом, а коли на світанку йшли геть, то зауважили на лузі невеличку групку італійських солдатів, які розважалися, стріляючи з рушниць та пістолетів у корів: сміючись і горланячи з усієї сили, вони цілили у бідолашних тварин і ті падали мертві. Навіжені казали, що не треба нічого залишати ворогу, тільки випалену землю, як робили росіяни у війні з Наполеоном; говорячи це, вони сміялися, і саме це мені тоді здалося дивним проявом загального очманіння, що заволоділо геть усіма. Знаєте, про такі речі не слід забувати, — казав Ультімо, — якщо ви дійсно бажаєте зрозуміти свого сина, то спочатку треба зрозуміти цей незначний вияв безумства, бо інакше нічого не вийде. Усе навкруги було химерним, геть усе. Пам’ятаю, коли ми лише підійшли до перших хат в Удіне, ми навіть не знали, чи були там австрійці, чи ні, тому тримали рушниці напоготові й намагалися бути непомітними. Так ось, коли ми наближалися до хат, із закутку вибігли три повії, троє дівчат з борделю: вони бігли напівоголені, без панчіх, їхні накритки, що роздувалися вітром, видавалися геть нереальними, вони бігли світ за очі, босоніж, мовчки, поки не зникли в маленькому провулку, який, їй-богу, теж здавався нереальним. Відчуття було таке, неначе хтось навмисне привів нас у це місце, щоб продемонструвати, у якій божевільні ми знаходимось. Проте й надалі все було таким же нісенітним. Коли ми прийшли на невеличкий майданчик, то побачили купу італійських солдатів, і жоден не мав при собі зброї, геть ніякої, казали, ніби вони у звільненні, чи щось таке. Добре вже те, що навкруги не було жодного австрійця, навіть натяку, тільки складалося враження, що вони ходили по дрова: поробили в’язки і залишили їх тут, щоб повернутися пізніше, коли матимуть час. Капітан спитав, чи захопив ворог містечко, і почув у відповідь, що воно геть усе з тельбухами в руках загарбників. Офіцер говорив це, тримаючи за горловину плетену пляшку з вином, наче збирався виголосити тост, а всі інші горланили, що війна скінчилася і що краще скласти зброю, бо якщо австріяки заскочать нас зі зброєю, то всіх порішать. «Ми відступаємо до Тальяменто», — відповів їм капітан, проте всі мовчали і ніяк не відреагували — їх це більше не обходило. Ми мали негайно полишити місто, проте в ньому було щось таке, чому неможливо було противитися і чого я раніше ніколи не бачив; було відчуття святкового піднесення і обіймів смерті одночасно і все це на фоні якоїсь магічної атмосфери: тиша і постріли, віконниці, що стукотять час від часу, сонячні промені, що гуляють по стінах, безліч покинутих речей, собаки, від яких і звуку не чути, розкриті настіж двері, одяг, розкладений на підвіконні, і тихе поспівування німецькою, що чулося з винних льохів, де горіло світло. Кабіріа зупинився, щоб роздивитися, що там. Подивившись, сказав, що у льохах усе залите вином і що там австріяки й італійці — вони танцюють, дійсно танцюють, купаючись у вині. Це було незбагненно. Напроти церкви ми зустріли двох сицилійців, вони теж були неозброєні. Дивне то було видовище, оскільки обоє були кремезні і товстенькі, а навколо них була купа різноманітних неймовірних речей: швейна машинка, одяг, куртки — усе це було дбайливо складене, а ще була навіть клітка з кроликами і дзеркало в позолоченій рамці. Один із них плакав. Інший стояв спокійно, палячи цигарку. За їхніми словами, це австріяки таке придумали: збирали по хатах те, що їм припаде до ока, потім обирали серед полонених натоптаного і дужого чолов’ягу і наказували, зваливши поживу на плечі, йти слідом за ними. «Де вони зараз?» — спитав капітан. Чоловік показав у бік будинку напроти, гарного такого, видно, що хазяїн був заможний. Та австрійців ніде не було. «Йдіть геть», — наказав їм капітан. Але чоловік продовжував ридати, а інший, не вимовивши ні слова, лише похитав головою».