Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Я осатанів. Навіть не те, що він сказав, а те, що він і очей не підняв. Професоре, це довга історія, — промовив Кабіріа, — я маю вам стільки всього розповісти.

— То розкажи, — кажу.

— Про той випадок, коли нас відпускали додому.

— Розповідай, — умовляв я.

— Тоді, коли ми їздили у звільнення додому, Ультімо і я, до мене додому, позаяк Ультімо не хотів відвідувати своїх, бо там було не все гаразд. Його батько покалічився в якійсь аварії і лишився інвалідом, тому Ультімо не бажав повертатися. Чи то через це, чи то через інші історії, пов’язані з його братом. Не хочу багато базікати, бо то була дуже неприємна історія. Ми провели в дорозі кілька днів і в нас склалося таке враження, що люди, які нам зустрічалися, воліли б, аби ми лишилися на фронті. У селі теж поводилися не краще. Якось я повів його в один придорожній ґенделик, бо в хазяїна була дочка дивовижної вроди, і коли вона обслуговувала столики, то нахилялася так, що все видно: вона теж була обслугою, розумієте. Ми хотіли трішки розслабитись і забути про все те паскудство. Тож ми пішли туди, добре вимившись і надушившись, проте мундирів своїх не знімали, бо пишалися ними. Тож ми з хлопцями сіли, і хазяїн просто-таки розпливався в усмішці, проте попросив нас пересісти за інший столик, подалі, бо наш був замовлений іншою людиною, що ось-ось мала прийти. Тож ми пересіли, так, як нас попросили, вглиб кімнати. До нас підійшов незнайомий хлопчина-офіціант. Красуня-дівчина теж була там, проте до нас не підходила. Вона здалеку пускала нам бісики, та потім батько послав її обслуговувати інші столи. А нам дістався той прищавий недоросток. Якоїсь миті мій терпець урвався, вставши, я попростував прямісінько до хазяїна ґенделику і рішуче поговорив із ним, сказавши, що у нас є гроші і ми в змозі заплатити, тож нехай не клеїть дурня і пришле до нас свою доню. На що той відповів, що з любові до батьківщини дозволяє нам повечеряти за рахунок закладу, але якщо у нас стане нахабства турбувати інших клієнтів, він копняками вижене нас туди, звідки прийшли. Він промовив це, не удостоївши мене й поглядом. Йому що, огидно було глянути мені у вічі? Ніхто не хотів глядіти, розумієте? Вони хотіли перемогти у війні, але не хотіли глянути їй в обличчя. Вони завжди всьому боялися глянути в очі: читали газетки, зашибали грошенята і правди знати не хотіли, вони її боялися, як чорт ладану, соромились тієї правди. «Ти б окоп полюбив, — щиро промовив я до нього, — дивись-но, тобі тільки й лишилося, що дні рахувати і сподіватися, що для тебе все мине швидко і ти лишень хлюпатимешся у цій багнюці». Бо це так і було, сам Бог зна, справді так і було. Тому саме через це той багатій так мене розлютив: він жер м’ясо, а на нас навіть не подивився. Можливо, сам той стіл для мене був образою, та якби той вилупок хоч глянув на мене, я б, може, ні на що б і не зважив, хоч усе то було цілковитим божевіллям, та кому до того яке діло. Проте він сказав, що ми маємо пертися на кухню і, якщо ґречно попросимо, вони дадуть нам поїсти. Навіть не глянувши на мене. Я вдарив його прикладом прямісінько у писок. Він упав долу разом зі стільцем. Пам’ятаю, як злетіла зі столу білісінька серветка. Я підвів очі. Капітан продовжував жувати. А мати з дівчатками так і сиділи, спокійно і нерухомо, утупившись у свої тарілки. Вони були такі чарівні. Не буває на війні таких янголят, це якась нісенітниця. Тож я підійшов до найстаршої і погладив її волосся. Одна з дівчат почала тихесенько хникати. Я зняв одну зі стрічок — волосся розпустилося неймовірно легко, я вже й забув, що так буває. Потім ми всі, я, капітан і троє янголят, поглянули у бік дверей і побачили на порозі Ультімо. У нього є така особливість: коли він знаходиться поруч, його відразу відчуваєш. Це властиво деяким людям, це ніби якийсь дар. Там, де я народився, кажуть, що у таких людей золота тінь, хоч я і не знаю, чому саме. У нього вона була. Тож ми всі звели очі й побачили Ультімо. Він тихо промовив:

— Там, унизу, стоїть автомобіль.

Потім він хотів сказати щось ще, та той стіл його неначе засліпив, я помітив, що слова застряють йому в горлі, він неначе очима пожирав його. Він поволі підійшов ближче і зробив це так, що ніхто й звуком не міг йому заперечити, навіть ми з капітаном, бо всі відчули, що чіпати його не варто, такий уже він був. Ультімо наблизився до столу і почав ледь торкатися пальцями облямівки на скатертині. Він продовжував ходити з боку в бік, оглядаючи стіл, ніби хотів його обміряти чи охопити увесь одним поглядом. Він дивно всміхався, наче знайшов щось давно загублене. Він торкався руками до всього: до тільця карафки, до краєчку тарілок, проводив пальцями по контуру кришталевих келихів, удячно торкався їхнього обідку, немовби це були його творіння, так, як робить ремісник, коли, закінчивши роботу, оглядає свої витвори чи робить останні штрихи. А людей, він їх геть не помічав, речі — ось що його полонило, ба більше, він навіть не зауважив хазяїна дому, що лежав несвідомий на долівці із закривавленим обличчям. Натомість, він ласкаво гладив кільце для серветок, а потім покотив його по столу. За мить він підійшов до найменшої дівчинки, ще зовсім маленької. Вона сиділа нерухомо, опустивши очі в тарілку, але не плакала, геть ніяк не реагувала. Ультімо підійшов і витяг з дівчачої ручки оздоблену срібну виделку. Він почав роздивлятися її від зубців до краю і назад, мов зачарований. Тепер капітану здалося, що то вже занадто, і він гучно спитав, що там з автомобілем. Здавалось, Ультімо отямився від сну. Розповів, що внизу, в гаражі, стоїть машина.