Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Тож ви хочете знати, чи формально можна було назвати те, що зробив ваш син, «втечею»? — перепитав мене ротний хірург лікар А., коли я запитав, яка його особиста думка, чи можна за таку розгубленість розстрілювати. — Відверто кажучи, я не знаю, — відповів він, — те, що тоді сталося в горах і на Тальяменто не можна визначити виключно військовими термінами, бо, як це не смішно, з погляду будь-якої військової логіки там просто не вистачало однієї речі, яка мала б там бути, — поля бою. Кордони були розмиті, і часом єдина німецька стратегія полягала в тому, щоб сплутати італійцям карти. Траплялися випадки, які, звичайно, даруйте мій вислів, я не побоюся назвати комічними. У якийсь момент італійське командування вирішило перекинути для затримки німецького наступу війська з тилу. І було цілком імовірним, а часто так і траплялося, що італійські частини, так і не зустрівши ворога, просто його обходили і просувалися далі, і єдине, чого цим досягали, — це перестрівали цілі колони своїх, що не мали зброї взагалі й були вкрай раді відступу до Тальяменто, і можете уявити, якими бідолашні потім сипали жартами. Незважаючи на кількість цивільних, що десятками тисяч стікалися у єдиний натовп і заповнювали ті кілька доріг, по яким ще можна було йти. Тож ви питаєте мене, чи в цьому абсолютному безладі, формально кажучи, ваш син тікав чи, зовсім навпаки, — виконував наказ, згідно якого був зобов’язаний відступати. Можливо, це залежить від того, як саме він «відступав». Тобто, як він дістався Тальяменто.

— Машиною, — відповів я, — бо саме це мені сказав Кабіріа, коли я спитав його, як вони вибралися з Удіне. Він розповів, що несподівано звернувши на широкий шлях, алею, яка потопала в зелені, вони побачили цілий гурт австрійців, що вистроїлися, немов збиралися в бій, їхні командири проводили огляд своїх військ, скрізь стояли артилерійські установки: було цікаво, як вони змогли сюди так швидко дістатися. А їхній оркестр грав пісні. «Це було так чудно, — казав Кабіріа, — бо за два роки війни я жодного разу не бачив стільки австрійців в одному місці, ніколи. Як на мене, то я б кинув зброю просто там і на цьому все б і скінчилося. Та Ультімо пустився навтьоки, а капітан побіг слідом, що ж я мав робити? Я теж побіг, аби лишень забратися звідти якомога швидше. Проте проблема була в тому, що нас помітили, і тепер австріяки почали за нами гнатися, горланячи по-своєму щось нерозбірливе. Коли почулися перші постріли, капітан швиденько звернув у провулочок, і ми двоє слідом, сподіваючись, що там немає ані стіни, ані церкви, що перегородила б нам дорогу. Так ми пробігли півміста, а постріли і крики все не стихали. Бігли ми навмання, проте нам щастило і все йшло добре: раптом ми опинилися на тому майданчику, де була юрба італійських обеззброєних солдатів, тих, що здалися нам демобілізованими. Ми мовчки пробігли через усю площу, можливо, з австрійцями щось сталося, ймовірно, вони відстали, бо їхні крики і тупіт ніг віддалилися. Не вимовивши ані слова, капітан прошмигнув у під’їзд, ми пройшли через двір і піднялися сходами, дуже гарними сходами, маю зазначити. У якусь мить я помітив, що Ультімо зупинився і повернувся назад, проте я продовжував йти за капітаном аж на другий поверх, до входу, тобто то було щось схоже на вхід — то був довжелезний коридор, що вів у будинок. Ми йшли до самого кінця, тримаючи рушниці напоготові, бо хтозна, що там на нас чекало. Господи, як згадаю, досі завмираю від подиву. Там була величезна, дійсно страшенно велика зала, сповнена розкошів: килими, дзеркала, картини, а в центрі, у самісінькій середині — великий-великий накритий стіл, круг якого сиділа родина — вони обідали. На столі стояв кришталь, чесно, величезні порцелянові тарілки, витончені й чисті, і з них у цілковитій тиші їла дуже вишукано вбрана сім’я з п’ятьох чоловік. Головував за столом батько, напроти сиділа мати, а по боках — разом з малям трійко дівчат. Волосся у них було одного кольору, гарно зачесане, заплетене стрічками. Вони мовчали. Ми зупинилися у дверях, тримаючи в руках свої гвинтівки, а вони сиділи, не прохопившись ані слівцем. Навіть не повернулися в наш бік. Просто обідали. На столі стояло м’ясо, м’ясо і картопля — жовта-жовта, мені вона здалася надзвичайно жовтою. Було чути стукіт приборів по порцелянових тарелях. Ми з капітаном зробили кілька кроків уперед, тоді одна з дівчаток звела на нас очі. Її рука так і завмерла, тримаючи виделку між ротом і тарілкою. Почувся батьків голос: «Аделе, їж». Вона опустила очі. Рука знову робила, що годиться. Біля кожного стояло по тарілочці з білим хлібом і по дві чисті карафки з водою. Я підійшов до столу ні про що не думаючи, просто зробив це автоматично. Я взяв келих з вином у хазяїна дому і почав пити. Він не рухався. Тоді я взяв руками з тарілки шматок м’яса і почав їсти. Я вже кілька місяців не куштував гарячого м’яса. Краєчком ока я побачив, що капітан підійшов до протилежного краю столу і почав робити те саме. Він їв з тарілки, що належала одній із дівчат. Озвався хазяїн столу, сказавши, що ми не маємо на це права. І що можна ввічливо покликати когось з кухні, і вони миттю щось приготують. Промовляючи ці слова, він навіть на мене не глянув.