Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Я знову проповз окопом, а потім, не гаючи часу, побіг там, де щойно пробігли двійко солдатів. Біжучи, я чув у середині себе голоси своїх товаришів, що спочатку ледь чутно, а потім знов і знов одержимо повторювали одну-єдину фразу, що зараз я можу промовляти лише з сильним хвилюванням у голосі, як ім’я померлої дитини.

— Війна скінчилася.

— Не верзи дурниць і біжи вперед.

— Ультімо!

— Біжи, кажу.

— Та ж війна скінчилася!

— Припини, Кабіріа.

— Ми йдемо просто в лігво до австріяків.

— Ми вже в їхньому лігві.

— Гайда повернімося і зі схованки подивимося, що станеться.

— Я не повернуся.

— Ти божевільний!

— Повертайся сам, як хочеш.

— Господи…

— Біжи.

— Куди ти в біса поперся?

— У ліс, треба спуститися з лісу.

— Це божевілля, ми вийдемо просто до села, воно ж кишить австрійцями.

— Це ще не факт.

— Певно, що факт, вони ж нас кругом обійшли, ти що, не допетрав?

— То були німці, і їх було п’ятеро, Кабіріа.

— До чого ти ведеш? Що всі інші в селі?

— Не факт.

— Та напевно, що факт.

— Ні, не факт.

— Обережно! Капітан… капітан попереду.

— Бачу, капітан не йолоп.

— Капітане!

— Не репетуй, Кабіріа.

— Капітане, ми тут!

— Цить ти.

— Ультімо!

— Лягай, трясця тобі!

Попереду, лісом, мовчки йдучи підтюпцем, строєм підіймалися німці. Вони озиралися довкола. Було видно, що вони знають, що роблять. Проте трьох італійців, що лежали, сховавшись у сухому листі, вони не помітили і пройшли метрів зо п’ятнадцять, нічого не підозрюючи. Там, лежачи нерухомо і поклавши голову на холодну землю, Ультімо міркував про те, що в цій війні, поза всяким сумнівом, щось перевернулося. Що то були за вороги, які просувалися вгору в напрямку Італії, у напрямку їхньої батьківщини? І ким були вони, троє вояків, що залягли на землі з єдиною метою — дати їм пройти, залишившись непоміченими, коли протягом чотирьох років вони ризикували власним життям, аби лишень їхня нога туди ніколи не ступала? Він питав себе, чи існувала якась назва для того, що відбувалося. І саме в ту мить він дуже чітко відчув порушення будь-якої логічної упорядкованості, — так він мені сказав через багато років, — а потім з’явилося таке відчуття хаосу, що він не знав, чи захоплюватись ним, чи засмучуватись. Він назвав це саме так: «порушення будь-якої логічної упорядкованості» і це було несподівано, адже на перший погляд він був простакуватим парубком і аж ніяк не високоосвіченим. Проте, провівши поряд із ним стільки часу, я зауважив, що в нього була вроджена надчуттєвість до різних геометричних образів і незбагненна здатність інтерпретувати дійсність згідно своєї картини світу. Здавалось, послідовність подій йому була геть не цікава, як не цікаво і те, що є добром, а що — злом, чи що таке правда, а що — кривда, оскільки єдине, до чого він виявляв цікавість, — були зміни вічної рівноваги між порядком і хаосом, так, як це відбувається під час безкінечного формування геометричних фігур і розпаду їх на частини. Це справді було дивовижно, бо щось схоже я чув лише серед учених, у колі яких через мою професію мені довелося бувати доволі часто. Тим більше, що я й досі дивуюся, чому Ультімо саме мені довірив одне з найпотаємніших своїх зізнань: що саме завдяки цій своїй картині світу він зрозумів своє призначення в житті й розробив план, що завжди мені здавався наскільки безглуздим, настільки ж і геніальним. Мені так і не випало дізнатися, чи він втілив колись його у життя, та тепер, через стільки років, я щиро сподіваюся, що жодна перешкода його не спинила. Пам’ятаю, коли він спитав, чи не вважаю я, що присвятити все своє життя одній меті — це по-дитячому, я відповів, що збираюся присвятити всю свою старість написанню мемуарів.

— Щоб очистити заплямовану в очах капітана честь?

— Так, — відповів я.

Проте, якщо я вам скажу, що я математик (тут маю сказати на своє виправдання, що протягом сорока двох років я працював без значних успіхів на дослідницько-викладацькій ниві), ви зрозумієте, чому саме його слова мали на мене такий майже гіпнотичний вплив. Можливо, завдяки своїй здатності сприймати світ як сукупність рухомих образів, він зумів розтлумачити зрозумілою мені мовою дійсність, якої я інакше б не зрозумів, попри всю мою марну освіченість.

Я не можу пояснити, які саме деталі змушували його повертатися до ззовні незначущих подій, зокрема ту наполегливість, з якою він знов і знов хотів розповісти мені про випадок, що стався там, у осінньому лісі, де, притиснувшись до землі разом з Кабіріа та моїм сином, йому вперше явилося несвідоме одкровення, яке допомогло побачити хаос, у якому вони опинилися. Він говорив, що це стане мені у пригоді, коли писатиму мої мемуари. І він знову з невластивою йому детальністю починав свою розповідь. Тож тепер я знаю, що, зариваючись у землю, щоб залишатися непоміченим ворогом, у його пам’яті оживав давній спогад про те, як колись давно-давно, у Турині, огорнений нічним туманом, він кружляв по колу пліч-о-пліч з батьком навколо кварталу, слухаючи кожне його слово. І він відчув нестерпну тугу, адже то була остання згадка про досконалу геометричну фігуру, у якій, здавалось, була втілена форма життя. А потім усе стало довжелезною суцільною прямою: від дверей будинку до лікарні. У той скорботний день йому ще здавалося, що в усьому цьому є остання дещиця порядку, що ще важила для нього самого і для його існування, а все інше потім перетворилося на розпливчасте накладення недомальованих малюнків один на інший, малюнків, де, здавалось, було зосереджене абсолютне божевілля всього сущого і незворотна, остаточна втрата будь-якого обміжку між долею і випадковістю, а можливо, і між добром і злом. Дороги його швидкоплинної юності були настільки заплутаними, що одного разу привели його на війну, щоб він зміг пізнати почуття вдячності в його незвичному прояві: у звичайнісінькому протиставленні земляних окопів, що у своїй примітивній простоті принаймні пропонувало хоч якусь сталість, що здатна протистояти будь-якому прояву людської агресії. Там, на війні, зустрічаючись із безглуздою даремністю фронтових атак, Ультімо багато разів розмірковував про те, що ця неупереджена риса сталості і є тим, що не може витіснити ніяка військова хоробрість; що, власне, вони кидаються на форму, а не на людей, що в непереможності тих, хто захищається, втілене вперте бажання речей коритися останнім залишкам порядку, на який ще спроможний затуманений, змучений війною розум.