Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Так тривало, — пояснював лікар А., ротний хірург, — аж поки щось не змінилося і вищому командуванню не спало на думку, хоч із запізненням, що цей порив, до якого так прагнули, справляв на простодушних вояків надзвичайно сильне, гіперболізоване враження, а тому діяв не так, як наразі мав би діяти за розрахунками командування, а протилежним чином.

За словами ротного лікаря, першими ця концептуальна витівка спала на думку німцям. Вони провели відповідний експеримент спочатку на Східному фронті, а потім в Ізонцо, де билися два війська, що, здавалося, найбільш ревно дотримувались віджилих, старих правил ведення бою — як австрійських, так і італійських. Навіть там провідним елементом ведення бою була окопна війна, яка була ще абсурднішою з огляду на місцевий ландшафт. Те, що на французькому фронті було схоже на павутину, котра спускалася м’якою рівниною, тут, у горах, було пекельним плетінням, адже потрібно було викопувати оборонні укріплення і загородні стіни на такій висоті, де замість землі — лід. Тому люди прикладали набагато більше зусиль і страждання їхні були незрівнянно більшими, а результати — такими самими. Тому в тих одинадцяти боях, які провели італійці, намагаючись прорвати австрійський фронт, загинула незліченна кількість людей: для того, щоб перемістити лінію фронту хоч би на п’ятнадцять кілометрів, винищили більше мільйона солдатів, як убитими, так і пораненими.

— Як замислитись, то це ж шаленство, — продовжував ротний хірург, лікар А. — Цілком імовірно, що попри безперечний жах того, що відбувалося, як італійці, так і австріяки продовжували б далі, аж допоки не сталося чогось невимовно страшного. І лише поява німців звела нанівець їхню первісну війну, спорюючи її, немов ножем, за допомогою своїх продуманих дій, що створювали з гострого розуму і простоти смертельну суміш. За допомогою хитрощів і неабиякого терпіння вони без ліку нищили людей і техніку аж до передової лінії фронту, у той час як італійці встигали втямити тільки одне — наскільки неефективною є їхня побудова військ. Німці почали контролювати бої, відводячи австрійцям роль підмайстренят, що мають учитися і помирати. Тому в перші години бою, що відбувся 24 жовтня 1917 року в Капоретто, у високогір’ї Ізонцо, вони провели атаку, яка була найбезглуздішою і найбільш спустошливою з тих, що колись бачили у цих краях. Ця атака в жодному разі не була несподіваною, — наголосив ротний хірург лікар А., — італійцям із багатьох джерел було відомо, що австрійці мають величезну бойову потужність. Вони знали, що так буде, тому були переконані, і не безпідставно, що мають достатньо сил, щоб її відбити. Головнокомандувач військово-морських сил, король Італії, уже добу як перебував разом із військом, аби особисто контролювати ефективність оборонних укріплень своєї армії. Його задоволення було очевидним. Проте той факт, що саме італійці мали йти в наступ, було для них явищем незвичним, військові голови, міркуючи так тупо, обмежено і негнучко, як це вони зазвичай уміють, не могли втямити цього, а тим більш передбачити. Опісля, коли все вже скінчилося, вони роками намагалися це усвідомити, проте — даремно.

Треба зазначити, що лікар А., що був ротним хірургом, розповідав усе так вдоволено, що мені це завжди здавалося вкрай неприйнятним, — це було чимось на кшталт холодного зачарування вченого об’єктом свого вивчення. Мені важко було прийняти той факт, що хтось знаходить розумне зерно в такому брутальному та блискавичному явищі, як смерть, і навіть таку собі витонченість у способах убивства, проте, коли я розповів про цю невідповідність, лікар А. став поводитися зі мною безжально і жорстко, а після кількох докорів став неприязним і спитав, чи я дійсно хочу знати, як усе було, і навіть засумнівався, що я в змозі виконати те завдання, яке поставив перед собою: відновити справедливість стосовно мого сина, якого засудили за дезертирство і розстріляли 1 листопада 1917 року, вісім днів по тому, як відбулася битва у Капоретто.

Тож я підтвердив, що це було саме те, чого я хотів і що я неодмінно доведу до ладу. І додав, що пам’ять про сина — це єдине, що мені лишилося.

Лікар почав говорити лагідніше, я й досі пам’ятаю, як він розповів мені про два правила, яких, згідно з підручниками з мистецтва ведення бою, треба завжди дотримуватись. Перше правило було таким же давнім, як і саме бойове мистецтво: для того, щоб перемогти, треба захопити вершини — точки, звідки можна контролювати місцевість. Тим більше, що будь-яке стратегічне правило було радше категорією ментальною, багато разів випробуваною за допомогою побудови укріплених фортець, що у всьому світі утверджували розподіл сил, розміщуючи сильніших вище інших, де можна було контролювати кожен людський рух. Друге, поза всіляким сумнівом, надзвичайно логічне правило говорило про те, що просуватися необхідно компактним бойовим порядком, зберігаючи якнайширшу лінію фронту, щоб не ризикувати при наступі невеличкими військовими підрозділами, приреченими на блукання позаду основного війська, спочатку стаючи відрізаними від запасів, а потім нещадно оточеними ворогом. З геометричної точки зору це просто бездоганне рішення. Йдеться про правила, які німцям чудово відомі. Навіть можна стверджувати, що вони особисто посприяли їхній появі. Вони пішли в наступ 24 жовтня 1917 року, довірившись тактиці, яку коротко можна описати так: установити правила і зробити навпаки. Незважаючи на вершини, вони просувалися в глиб долини, де оборонні укріплення були слабшими і їм приділялося менше уваги. Просувалися вони невеличкими штурмовими загонами, яким, — неймовірно, але це так, — було наказано йти у ворожі порядки, не зупиняючись і не зберігаючи ніякого зв’язку з основними силами війська і самостійно контролювати свої дії та переміщення. Задум був такий: проникнути в розташування ворога так само, як це роблять терміти, що йдуть там, де дерево має найм’якшу структуру. Потім пройти в глиб оборонних порядків ворога аж до вершин, ним контрольованих, і несподівано їх захопити. Саме так і сталося.