Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Проте причини цього потрібно шукати у своєрідному душевному складі і складі мислення, — зазначив капітан, що мав рятувати тридцять прожитих років, — бо суха військова справа, якою б віртуозною і захоплюючою вона не була, не може підготувати до того, що ми пережили, і саме тому я зараз тут напружено чекаю на каральний підрозділ. Над долиною нависали важкі хмари, тому ми не могли бачити тих термітів, аж поки вони легко не прослизнули до нас з тилу, підійшовши за річкою. Ми були ізольовані на гірських схилах, засоби зв’язку несподівано затихли, і єдине, що нам лишалося, — знову і знову сипати прокльонами, від яких так і тхнуло передчуттям розгрому. А ще, звичайно ж, спалахи пожеж з глибини долини, від яких небо розфарбовувалося різними барвами, проте в мистецтві війни пожежі можуть багато чого розповісти. Єдина певна річ, що нам залишалась, — це спочатку двогодинне безперервне бомбардування австрійської артилерії, що руйнувало нічний спокій, а потім, відразу опісля, — німа тиша, тиша, яку я ніколи не зміг би забути, хіба що впав би мертвим тієї ж миті під ворожим прицілом, і яку зараз я намагаюся забути так само, як і все інше. Ми очікували, що ось-ось почуємо ґвалт від криків ворога, який йде в атаку, проте нічого не відбувалося, тільки нестерпна, нереально тривала тиша, котра розчинялася у беззмістовній порожнечі часу і могла означати лише несподіване порушення будь-якої знаної нами логіки і невідворотність невідомого нам раніше випробування. Ця тиша була настільки глибокою, а ізоляція — настільки сильною, що з’явилося відчуття надприродності, немов гори вмить стали безлюдними, а ми занурилися у безвість щойно минулої війни. Уявляєте, до чого можуть довести людський мозок виснаження, жаль і самотність, — питав капітан. — Тому, якщо ви не можете уявити того карального загону, так і має бути, це навіть правильно, бо ніхто не в змозі передбачити, що станеться, коли несподівано за вашою спиною вийде з туману німецький офіцер із гвинтівкою в руках. Він вийде з долини не сам, а з чотирма чи п’ятьма озброєними військовими і загорланить італійською, щоб ми здавались, таким тоном, неначе сповіщає про цілком закономірний результат якоїсь банальної операції. Як бачите, — зізнався капітан, що мав рятувати тридцять прожитих років, — у суто військовому сенсі ситуація була очевидною: нас було 278, а їх лише п’ятеро чи четверо, проте, за цих умов грав свою роль саме той душевний склад і склад мислення, — зазначив військовий, насправді вгадуючи абсолютно точно і, можливо, підіймаючи завісу таємничості над тим, що сталося тоді у Капоретто. — Вони були звірами, навченими лише одному різновиду ведення війни, різновиду дуже незвичайному, де ворог був лише попереду, — вони знали лише такий тип війни, лише таку її геометрію: вони витратили на неї багато часу і пережили невимовні страждання, тому цей тип війни став не просто формою існування, а непохитною схемою сприйняття. Усе, що відбувалося, відбувалося лише в межах цієї геометрії, тому, коли вони йшли на смерть, то знали, що вона чекає їх в окопах попереду, а якщо вони несли смерть, то несли її в окопи перед собою, що вже на них чекали. На основі такого сприйняття з’явилося ідеально вишколене вміння і невимовна готовність до самопожертви. Одначе що більше в них наростала готовність до такої пожертви, тим швидше вони забували про можливості, які надає простір, і тим швидше зникала їхня спроможність, у тому числі і моральна, сприймати будь-який бій, окрім лобового. Тому припущення про те, що їх можуть атакувати з тилу, вони просто викинули з ймовірних варіантів розвитку подій. А коли таке дійсно сталося, та ще й в умовах нереальної й цілковитої ізоляції, вони сприйняли це не стільки як бойовий епізод, скільки як, власне, магічне перемир’я, несподівану цілковиту втрату всього, що звільняло їх від необхідності діяти у відповідь. І справа була не в боягузтві, я відразу це зрозумів, — запевнив капітан, — тільки-но поглянувши у вічі своїм бійцям, у мить, що потребувала негайних дій, я бачив, з якою легкістю вони виповзали з окопів на розвідку, тягнучи за собою гвинтівки. Це не був страх, це було здивування. Сильне здивування, яке буває у тварини, коли вона полишає своє лігво і бачить, що негода раптом ущухла. У тих, хто першими, посміхаючись, підняв руки догори, думки про розгром не було і близько, радше вони підозрювали, що все скінчилося. Так само вони і на мить не замислювались про ту жахливу долю, що чекала на них у полоні, — натомість у них виникло химерне передчуття, що всі вони ось-ось, нарешті, повернуться додому. У мене в руках був револьвер, і я тримав його націленим високо в небо, — зауважив капітан, — горланячи, щоб вони не вилазили з окопів, ховалися. Та хоч я і наказував усім бігти в укриття, проте я, без сумніву, не насмілився б стріляти. І яким би безглуздям це не здавалося, я не насмілився вистрілити і перед очима моїх вояків, які намагалися віднайти в мені хоч якусь упевненість, я у відповідь зміг лише потягнути час, тобто, в мені ще жевріло дурне сподівання, що коли виграти час і добре подумати, то можна все спинити, тоді як він, той німецький офіцер, у реальному часі контролював події, він упевнено наближався до нас, горланячи, що ми маємо здатися, аж поки солдати поволі не почали кидати рушниці додолу, дехто почав посміхатися, бурмочучи щось ламаною німецькою і рухаючись повільно-повільно. Настільки повільно, що повільність тієї миті сильно відбилася у моїй голові, і тепер кожну хвилину того, що відбувалося, я пам’ятаю, як у нереально повільному сні: як мої солдати без упину полишали окопи, витікаючи звідти, як олія витікає зі склянки. Вони йшли, бо їхня чаша терпіння була вже переповнена, помалу стікаючись у бік німців, м’якими краплями спадаючи на пологу снігову ковдру. Якщо ви спитаєте, що робив я цей час, — підсумував капітан, — то єдине, що лишилося мені, — примарний спогад про швидкий, блискавичний порух, що, здається, був єдиним у зачаровано-повільному царстві; він був таким чітким, що я миттю за нього вхопився, адже відчував, що то останній порятунок із цієї безвиході. Я озирнувся, — вів далі капітан з тридцятьма роками за плечима, які треба було рятувати, — і помітив двох солдатів, що, стрибнувши назад у окоп, навшпиньки побігли ліворуч, туди, де ще із сотню метрів гірським хребтом тяглись комунікації. Та олія розлилася скрізь навколо, спинити її вже було неможливо, тому я, свідомо відмовившись від привілеїв, які надавало моє звання, пірнув у цю олію з головою, адже, як я потім переконався, то був єдиний уламок реальності посеред хаосу, останній супротив світу, що вже припинив своє існування, і до якого я, усе ж таки, ще належав. Тож я дозволив цій хвилі цілковито поглинути себе, а коли впевнився, що мене не помітять, почав тихцем пробиратися у зворотному напрямку.