Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Покажеш йому Турин. Ото він зрадіє.

Вона мала рацію. З грошима було сутужно, та вона все-таки мала рацію.

Вони виїхали 21 листопада 1911 року на таріновому возі. Потім збиралися попросити когось, щоб підвезли до міста. А на випадок, коли щось не заладиться, завжди можна сісти на потяг. У них була одна на двох валіза, яку вони придбали спеціально для цієї подорожі. Ультімо навіть поклав туди окуляри, що йому подарував Лафонтен. Хлопчик мав чотирнадцять років, був маленьким і худорлявим, схожим на школяра молодших класів, але він ось-ось мав поїхати в Турин.

Флоренс так розцілувала їх обох, неначе вони збиралися до Америки. Вона наполягла, щоб чоловік узяв домашньої консервації, не їхати ж на гостину до пана Ґардіні з порожніми руками. Крім того, вона мала на думці ще дещо.

— Якщо ти вже їдеш, то не міг би ти спитати його ще й від мого імені? — попросила вона Ліберо, обнімаючи на прощання.

— Про що?

— Спитай його, чи не треба нам знову завести двадцять шість корів?

Цієї миті Ліберо Паррі багато чого зрозумів про сутність шлюбу.

— Гаразд, я спитаю, — серйозно відповів він.

У секретарки пана Ґардіні була одна протезована нога і дуже оригінальний дефект вимови — незвичний випадок, як для такої посади. Ліберо звернувся до неї приємним, але дещо формальним тоном. Жінка спитала, чи йому призначено.

— Пан Ґардіні прохав мене зайти до нього, — відповів Ліберо Паррі.

— Он як.

— Отак.

— У вас призначеня?

Вона не могла вимовляти подвоєних звуків.

— Певно, це було у червні, так у червні… ми саме були поблизу Ріміні.

— І пан Ґардіні запросив вас?

— Саме так.

Секретарка сиділа кілька секунд, дивлячись у нікуди, неначе у неї випала пломба. Потім відповіла.

— Хвилиночку.

І зникла.

Ліберо достеменно знав, що вона зараз робить. Було цілком очевидно, що якби він попрохав призначити йому зустріч, то ніколи б її не дочекався. Тому він приготувався розіграти виставу. Перший акт — треба було прикинутися селюком-ідіотом. А потім, після тригодинної секретарчиної біганини з боку в бік, нескінченних вибачень і запевнянь, що, можливо, пан Ґардіні знайде для нього час, розвернувся другий акт дійства.

— Можливо, знайде?

Ліберо Паррі звівся на ноги. Він терпіти не міг удаватися до цього фокусу і зазвичай мало ним користувався. Але тут було питання життя і смерті.

— Я полишу вас на хвильку, — промовив він. — Тримай ось це і не сходь з місця. Рано чи пізно я повернуся.

Ультімо схопив консервацію і поставив поруч.

— Гаразд.

Ліберо Паррі вийшов і, не поспішаючи, пішов аж до річки По. Він залишився там, щоб, усівшись на лавку, помилуватися пагорбами, що височіли по той бік річки. Від них віяло багатством і вишуканістю. Коли прийшов час обідати, Ліберо надибав ґенделик, де подавали непоганий суп і дивакуваті солодощі з каштанів. Пообідавши, він залишився, аби випалити цигарку з поштарем — анархістом, у якого було три доньки, що звалися Свобода, Рівність і Братерство. «Гарні ймення», — мовив Ліберо. Він справді так вважав. Уже була майже третя, коли Ліберо з’явився перед очі секретарки з кістяною ногою. Вона поглянула на нього з усмішкою і, не перестаючи посміхатися, повідомила йому приємну новину.

— Ваш син з паном Ґардіні.

— Я знаю, — байдуже відповів чоловік.

Отож секретарка провела Ліберо до майстерні, де, схилившись над двигуном і розглядаючи його систему змащення, знаходилися Ультімо та пан Ґардіні.

— Ось батько цього раґацці, — промовила секретарка, підкреслюючи мабуть єдине подвоєння, яке могла вимовити.

Ґардіні втупився в нового відвідувача з таким виглядом, неначе даремно намагався щось відкопати у своїй пам’яті. Та коли Ліберо знову розповів історію з двадцятьма шістьма коровами, чоловік почав щось пригадувати. Він виглядав щиро і привітно, як його спортивний костюм англійського крою.

— Я показував вашому сину те, що французи ніяк не зможуть у нас скопіювати.

Потім вони аж дві години прогулювалися майстернею, бо пан Ґардіні розповідав про свою машину, як про рідне дитя. Досить важко було повірити в те, що вдалося здійснити такий проект. Лише в одній цій майстерні працювало дві сотні робітників. Ґардіні знав ‘їх усіх до одного і з кожним вітався на ймення. Час від часу він знайомив з ними Ліберо і той, широко посміхаючись, намагався приховати свій жаль. Адже тому, хто народився в селі, робітник завжди здається псом на припоні. Екскурсія закінчилася у відділі шкіряних виробів, де шили сидіння й утеплювачі капотів, і де всі, здавалося, були кравцями. Насамкінець вони вийшли у двір, де в очікуванні пилу доріг і бризок шампанського стояли натерті до блиску автомобілі. Лише тепер Ліберо пригадав, чому він приїхав. Він набрався мужності і випалив, що має до пана Ґардіні невеличку приватну розмову. Бо у нього є до пана питання.