Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Ультімо поглянув на сторінку з газети, що її швець акуратно розстелив на вербовому прутті, і трішки збентежився через те, що йому доведеться поставити ноги на світлину, де був зображений король разом із прусським послом. Та щойно він умостився на стільці, як усе це вилетіло йому з голови, бо перед ним був міст, яким пролягала пуста-пустісінька дорога; вона простяглася перед його очима, залита сонячним світлом, мовби намальована навмисно перед дитячими очима в дарунок від творця.

— Вона дивовижна, — промовив хлопчик. Це була звичайнісінька дорога і звичайнісінький міст, на ній не було й натяку на автомобілі, але він промовив: «Вона дивовижна». Навіть не усвідомлюючи цього, він бачив лише втрамбовану дорогу, немов якийсь художник своєю твердою рукою провів олівцем по полотнині світу. Люди, кольори, річка, дерева, що росли рівними рядами, — то була звичайна марнота, приречена на забуття. Відгомін голосів, запахи знехотя зникали з його свідомості, неначе далека луна. Він бачив танець, лишень його: поворот і вихід з нього, мов квінтесенція геометричної мудрості, яку він так часто потім порушував, але саме там він зрозумів її довершеність. І коли нарешті показалися автівки, про наближення яких свідчила схвильована метушня натовпу, він ледь їх побачив, бо насправді перед його очима ще стояла дорога, лише вона, і він дихав в одному ритмі з цими металевими чудовиськами, можливо, навіть ковтаючи їх одне за одним і перетворюючи їхній шал у свою незрушність, хаос у правила, випадковість у встановлений порядок, висохле річище у повноводну річку, встановлюючи межі нескінченності. Машини, ці королеви, зникали у хмарині пилу, переможеними.

Його дитяча голівка вже розуміла аксіому про те, що саме дорога підкорює автомобілі, а не навпаки, і в цій голівці вже було прописане все життя. Цікаво, як іноді людина знає своє призначення ще до того, як прийде його час.

Аж ось батько помітив маленьку жіночу фігуру, що підіймалася вгору, йшла спиною до автомобілів і, не звертаючи уваги на небезпеку, шукала когось у юрбі.

— А що тут робить Флоренс?

Штовхаючись і пробиваючи собі дорогу ліктями, наче знавіснілий, забувши про все на світі, він вибіг їй назустріч. Ультімо скочив зі стільця і кинувся вслід. Вони підбігли до Флоренс саме в ту мить, коли «Лянча» Боттеґо з номером 21 вилетіла вперед.

— Чому ти прийшла?

Флоренс була вся в пилюці. Вона з невластивою для неї покірністю дозволила себе провести, була спокійна. А поки Ліберо Паррі намагався зрозуміти, що в біса коїться, вона відповіла:

— Просто так. Я лише хотіла бути поряд з тобою.

Вона мала спантеличений вигляд.

Наприкінці, коли перегони вже минули і глядачі попленталися по домівках, їм дозволили побувати в зоні, відведеній для пілотів: вони пили шампанське і розглядали автомобілі зблизька. Багато людей говорили французькою. Ліберо, стоячи в кутку і тримаючи Флоренс за руку, спостерігав за сином, який роздивлявся бартезівський «Фіат». Вряди-годи повз них проходили знайомі Ліберо механіки, що, вітаючись, махали йому руками. Він без особливого ентузіазму кивав головою у відповідь. Не міг дочекатися, поки все скінчиться. Він не знав, звідки в нього з’явилось це бажання. Якоїсь миті він побачив Лафонтена, що рішуче простував до виходу, велично занурений у власні думки: очі опущені, під довгими вусами з піднятими вгору кінчиками видніються стиснені ідеальні губи. Люди розступалися перед ним і давали дорогу, бо знали, що це — найкращий, найвеличніший гонщик. Він йшов, не знявши шкіряного шолому, тримаючи під пахвою щойно виграний кубок, його байдужість межувала з нудьгою. Ліберо ніколи не був знайомий з ним особисто, але знав про нього все, навіть те, що він полюбляв кермувати автівкою з вимкненими фарами, на подив своїх суперників, за його власними словами, щоб не турбувати місяць. Ліберо вже хотів вийти вперед і підійти до нього, щоб потиснути руку, — аби цей дивний день набув хоч якогось сенсу, — але раптом побачив, що Лафонтен підвів очі, розвернувся і, доторкнувшись рукою до уявного козирка шолому, жартівливо привітав хлопчика. Потім Ліберо побачив, як чоловік пішов назустріч малому, що стояв нерухомо і дивився на гонщика. Лафонтен присів перед хлоп’ям і щось йому сказав.

Ліберо штурхнув жінку ліктем, звертаючи її увагу.

— Твій син, — промовив Ліберо, наче то була цілком звична річ.

— А той, що присів, хто такий? — спитала вона.

— Лафонтен.

— Лафонтен Великий?