Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— У кому, в Ультімо?

— Так.

— Та нічого особливого в ньому немає.

— Ні, є.

Ліберо спантеличено звів очі до неба, неначе щойно викрили його картярське шахрайство.

— Та нічого, хіба що золота тінь.

— Перепрошую?

— Так кажуть у наших краях. Існують такі, що мають тінь із золота, ось.

— І що це означає?

— Не знаю… вони інші, і люди їх відразу впізнають. Вони подобаються людям.

Та графа, здавалося, це не переконало. Ліберо пояснив:

— Справа в тому, що він уже кілька разів мало не помер. Коли він хворів ще малям, то кожного разу його вважали безнадійним, але він завжди одужував. Хтозна, може, такі речі змінюють людей.

Граф Д’Амброзіо згадав єдину жінку у своєму житті, яку він любив більше за теніс чи автомобілі. Коли ти входив у кімнату, переповнену людьми, ти міг відразу відчути, чи вона там, — тобі не треба було ані шукати її очима, ані знати, що вона залишилася вдома. Якщо вона була в театрі, її не треба було видивлятися: перше, що бачили всі, — то була вона. І красунею її аж ніяк не назвеш. Насправді, навіть важко було втямити, чи вона розумна. Але там, де була ця жінка, сяяло світло, вона сама була дивовижею. У неї була тінь із золота, тепер він це зрозумів.

— Флоренс залиш на мене.

Ліберо Паррі зареготав.

— Ти ж її не знаєш.

— Це питання кількох хвилин.

Сидячи на стільчику в кухні, Д’Амброзіо пробув із Флоренс десять хвилин. Він пояснив їй, що таке перегони, де і чому їх проводять.

— Ні, — була відповідь.

Він розповів їй про гроші, глядачів і подорожі.

— Hi, — промовила жінка.

Тоді граф пояснив Флоренс, що значить бути відомим серед ділових людей. Він запевнив, що за кілька місяців біля дверей майстерні стоятиме черга.

— Ні. Мій чоловік — мрійник. І ви теж. Прокиньтеся обоє.

Граф трішки поміркував, а потім промовив:

— Флоренс, я хочу дещо тобі розповісти. Мій батько був багатієм, він мав статок, набагато більший за мій. Та він протринькав усі гроші, плекаючи безглузду мрію про залізницю. Дурість. Він любив потяги. Коли він почав розпродувати своє майно, я пішов до матері і спитав: «Чому ти його не зупиниш?» А мені тоді було лише сім рочків. Мати дала мені ляпаса. А тоді сказала те, що зараз ти, Флоренс, маєш закарбувати у пам’яті на все життя. Вона відповіла: «Якщо ти кохаєш когось і кохання ваше взаємне, ніколи не розбивай мрій. Ти був найбільшою і найсуперечнішою нашою мрією».

Не чекаючи на відповідь, граф чемно попрощався і вийшов на двір. Ліберо саме стукотів молотком по капоту, якого знайшов кілька місяців тому на узбіччі дороги, що йшла на П’ядене. Він мізкував над тим, як зробити з нього укриття для сарайчику, де лежать дрова.

— Усе гаразд, — повідомив граф, потираючи руки.

— Що вона сказала?

— Вона не погодилася.

— А-а-а…

— Починаймо наступної неділі. Перегони влаштовують на шляху між містами Брешія і Венеція.

І він попрямував до автомобіля.

— Але, якщо вона відмовилась…

— Вона відповіла «ні», але подумки сказала «так», — відповів Д’Амброзіо вже здалеку.

— А ти звідки знаєш?

— Я?

— Ти, ти.

Граф спинився. Кілька секунд він шукав відповідь. Але не знаходив. Він озирнувся. Перед ним стояла Флоренс. Бозна, звідки вона там взялася. Вона говорила так тихо, аби лишень її чув граф, проте, добираючи слова. Обачно.

— Твій батько не промотав і копійки, він один із найзаможніших людей в Італії, може, навіть залізниці йому завжди були по цимбалах. Що ж до твоєї матері, то я навіть припустити не можу, що вона хоч раз у житті всипала тобі ляща.

Запала нетривала тиша.

— Маю визнати, що вислів про мрії був непоганенький, та вони дієві лише у кіно — у житті такі слова оманливі. Життя до дідька складне, це я тобі правду кажу.

Д’Амброзіо знаком показав, що він їй вірить.

— Проте, ви мали рацію. Сказавши «ні», я подумала «так». Чому я так вирішила, я вам не скажу. Ба більше, знаєте що, я й собі в цьому не зізнаюсь, так ми всі вчинимо чесно.

Граф посміхнувся.

. — Дивись, привези мені його додому. Переможете ви чи програєте, мені байдуже. Лишень поверни його додому. Красно дякую.

Д’Амброзіо бачив, як вона розвернулася і пішла в хату. Вперше він необережно подумав, що вона гарна. Звичайно, навідати кравчиню їй було б не зайвим, але вона таки була красуня.

— То що? — голосно спитав Ліберо Паррі.

Граф жестом показав щось, що могло мати будь-яке значення.

У перегонах між Венецією і Брешією три чверті маршруту вони проїхали, маючи значну перевагу, аж доки не доїхали до містечка під назвою Палу, де граф підігнав машину до якогось ресторанчика і заглушив двигун.