Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— У цьому місці такий смачнючий кролик, що ти з пальцями проковтнеш.

Пізніше Ліберо дізнався, що кухарчиня отримувала приробіток ще й з кімнати нагорі, де, за її словами, можна було трішки перепочити. Граф трошки відпочив. Ліберо присвятив час кроликові. Врешті, він теж був нівроку.

— Хай там як, я згоден удовольнитися і грошима, та про що мені розповідати синові? — спитав Ліберо, коли вони знову сідали в авто.

Граф нічого не відповів. Але на наступних перегонах вони сіли на хвіст «Пежо» аргентинця Альберто Кампуса, який не програв жодного змагання за останні п’ять місяців і одинадцять днів, і не злазили з нього доти, доки під страшезною зливою їм удався обгін із зовнішнього боку суперникової машини, який у тих краях і досі бачать у снах.

— Ось про що йому розповідатимеш, — відповів Д’Амброзіо, вилазячи з машини, яка тепер була схожа на виліплений з багнюки пам’ятник.

У Турині вони прийшли до фінішу третіми, в Анконі — восьмими, а у сицилійських горах несподівано взяли перше місце. В одній газеті печатали їхню світлину, на якій вони, одначе, видавалися величезними комахами. Поряд із фото писали: «Д’Амброзіо Паррі — двійко відчайдухів, що підкорили вузькі звивисті повороти Колле Тарсо». Ліберо статтю вирізав і повісив над ліжком. Дивлячись на неї увечері, він увесь час намагався уявити, які вони насправді, ці вузькі звивисті повороти. Він схилявся до думки, що вони схожі на диких тварин з довгою шерстю і притаманною їм розхлябистою ходою. Вони жили в горах, на відстані кількох тисяч метрів, і, зголоднілі, ставали смертельно небезпечними.

Якось Ліберо взяв аркуш паперу і намалював їх. Він намалював скелю і стежку, що звивалася вгору, один гірський поворот за іншим, аж до самого вершечку. Проте Ультімо не розчарувався, навпаки — його полонив той малюнок. Для хлопчика, що виріс у селі, де єдиною незвичною річчю аж до обрію була канава у Пассабене, та доріжка, що повзла вгору, немов холоднокровна змія, була чимось фантастично-неможливим. Він проводив по ній пальцем від долу аж до вершини.

— З іншого боку вона така сама, тільки спускається донизу, — пояснив батько.

Ультімо провів пальцем униз. Потім спитав у батька, чи можна повторити все з початку.

— Можна.

Цього разу він голосом імітував ревіння двигуна і скрегіт гальм. В’їжджаючи в поворот, він повертав голову, відчуваючи під собою поштовхи, спричинені відцентровою силою, а в руках — хльоскіт від крену. За своє життя хлопець у машині проїхав безмаль чотири кілометри, але все це вже було йому відомо. Ось чому мати справжній талант — означає мати відповіді ще до того, як з’являться питання.

Одного разу, коли Д’Амброзіо був на змаганнях поблизу Ліворно, граф, наздоганяючи лідера, погано вписався в поворот і мало не відійшов у кращий світ. Опісля про перегони деякий час навіть не йшлося. Аж до неділі, коли всі їхали в Мантую, бо у перегонах брав участь Лафонтен, а він був найвеличнішим серед усіх пілотів. Ультімо вперше в житті мав наживо спостерігати за перегонами.

Несподівано Флоренс теж виявила бажання поїхати.

— Якщо я вже маю побачити перегони, то нехай у них розіб’ється хтось інший, а не ви.

Граф зарезервував усім місця біля фінішу, де сиділи пани у величезних капелюхах, а діти були вдягнені в куртки з позолоченими ґудзиками. Ліберо Паррі, який з такої нагоди козиряв у картатій сорочці, зачесавши назад волосся, аж спітнів від незручності ще перше, ніж вони зайняли свої місця. Вони трішки посиділи, крутячись з боку в бік, а потім забелькотіли, що звідти анічогісінько не видно. Врешті, Ліберо взяв сина за руку і вони тихцем вислизнули геть, залишивши Флоренс і графа, який намагався пояснити їй, що таке автомобільні перегони. Вони прослизнули на маленьку вуличку, що йшла поміж будинків, і попростували навмання через усе місто, доки не вийшли в бік річки. Автострада, що починалася за містом і тяглася на багато кілометрів уздовж берега, у тому місці круто повертала праворуч, йшла через міст, а потім продовжувалася на іншому боці річки, паралельно міському муру.

— Тут буде гарно видно, — вирішив Ліберо Паррі.

Чоловік попросив людей пропустити їх, але все одно, аж до самого узбіччя дороги вони пройти не змогли. Тоді Ліберо дав п’ять лір шевцеві, що мав майстерню за кілька кроків від мосту, а натомість той дав йому два стільця і пасок з телячої шкіри для Флоренс.

— Але ж він гидкий, — запротестував Ультімо.

— Не зважай і сідай на стілець.