Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Нехай їде.

Тож малий видерся на сидіння і, щоб бути вищим, поклав стиснуті в кулак руки під зад.

— Куди поїдемо? Проїдемося повз школу, волаючи «вчителька — смердючка»?

— Ні, хочу до канави в Пассабене.

Ця канава була незрозумілим узвишшям посеред рівнини. Ніхто не знав, що то таке, та насправді, сільський рельєф, що простягався на кілометри і був рівнесенький, неначе більярдний стіл, у тому місці різко здіймався вгору, а потім знову ставав рівним і безголосим. І дорога була такою ж. Коли Ультімо, разом із батьком, йшов нею пішки, вони завжди кидалися бігти, аж поки не добігали донизу, а потім, на самісінькій верхівці канави, вони стрибали перед обличчям рівнини і кричали свої імена. Далі вони знову йшли спокійним кроком, притаманним селянам, наче нічого й не сталося.

— Їдьмо на пагорб у Тассабене.

— Пассабене.

— Пассабене.

— Тримайся рівно.

Граф Д’Амброзіо рушив, міркуючи над тим, що ж у ньому, у цьому хлопчині, незвичного. Якщо згадати, яким граф побачив його під тим дощем, коли під вивіскою «Гараж» він схилився над мотоциклом, настільки б дивним це не здавалося, але, перш за все, на цій маленькій картинці саме він звертав на себе увагу — все інше ставало другорядним. Зненацька граф згадав, де він раніше бачив щось подібне — він був певен, що мав таке ж враження, коли дивився на картини, які оповідали житіє святих. Чи Христа. На них завжди зображають купу людей і всі вони теж роблять дивні речі, але святого бачиш відразу, його геть не треба шукати — образ святенника тут же впадає в око. Чи образ Христа. «Може, я везу селом Боже дитя», — подумки кепкував він із себе — і повернувся до хлоп’яти. Ультімо дивився перед собою, погляд його був спокійним, він не звертав уваги ані на вітер, ані на пил — він був серйозним. Навіть не повернувшись, він голосно прокричав:

— Швидше, будь ласка!

Д’Амброзіо повернувся, щоб поглянути на дорогу, і побачив просто перед собою безглузду і чітку канаву посеред ледачої рівнини. За інших обставин він би поступово відпустив педаль акселератора, щоб, підкорившись, проїхати це звишення землі за допомогою слабкої сили контрольованої інерції. Проте, неначе в якомусь дивовижному ступорі, він по-дитячому натиснув на педаль газу.

Нагорі 931-кілограмове залізне чудовисько, з невідомою досі вишуканістю, що завжди таємно у ньому дрімала, відірвалося від землі.

Граф Д’Амброзіо почув, як нахолодну заревів двигун і інтуїтивно відчув, як, крутячи колесами в повітрі, автівка затріпотіла крилами. Міцно стиснувши руки на кермі, граф здивовано закричав; неймовірно, але хлопчина, що сидів поруч, безстрашно і захоплено, щосили горлопанив своє ім’я.

Точніше, ім’я та прізвище.

Машину до Ліберо Паррі доправили за допомогою коней та воза. Її відтягли аж до самісінької майстерні, де роботи над нею стало на тиждень. Літати — так, це вона добре вміла. То вже потім вона стала трішки схожа на тарадайку.

Коли за тиждень граф повернувся, аби забрати автівку, вона була як нова копійка. Ліберо натер її до блиску, розуміючись на цій справі, — стали у пригоді роки, коли він начищав корів для продажу на щорічній ярмарці рогатої худоби. Д’Амброзіо, коментуючи перевтілення, аж присвиснув від подиву, хоча після відвідин європейських будинків розпусти його важко було чимось здивувати. Він витяг шкіряну сумку і простягнув її Ліберо.

— Відкрий!

Ліберо послухався. У сумці лежали окуляри, шкіряний шолом, рукавички, кольорова хустинка і куртка, на якій красувалася нашивка з написом «Д’Амброзіо Паррі».

— І який у цьому сенс?

— Ти колись чув про автомобільні перегони?

Ліберо про них чув. Багатійські забавки.

— Мені потрібен механік, який би мене супроводжував, то яка твоя думка?

Ліберо Паррі з дивним звуком ковтнув слину.

— У мене на такі речі немає часу. Маю багато роботи.

— Сорок лір на день, плюс кошти на поточні витрати, плюс преміальні.

— Преміальні?

— За перемогу.

— За перемогу?

— Авжеж.

Інстинктивно, неначе від поклику, обоє повернулися до дверей. Усе було спокійно, двері відкриті настіж, на порозі нікого немає. Якусь мить вони стояли, не зводячи звідти очей, немов на щось чекаючи. Ультімо пройшов через одвірок, дивлячись під ноги, аби не впустити в’язку хмизу, що тримав на плечах. Він їх навіть не помітив і вийшов так само тихо, як і зайшов.

— А хто вмовить Флоренс? — спитав Ліберо.

Та, здавалось, граф не чув ані слова.

— У цьому хлопчикові щось є.