Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Послухай, тут така справа… — промовив він не відразу, задоволено вдихаючи вечірнє повітря.

— Що таке? — перепитав Тарін.

— Запах гною, — пояснив Ліберо Паррі, знову показово вдихнувши повітря.

Тарін кілька разів втягнув носом повітря, але його це не переконало.

— Немає ніякого запаху, — відповів він.

— Отож бо й воно, — ствердив Ліберо переможним тоном.

Саме через такі речі він казився.

Коли вночі Ліберо бухнувся в ліжко, то відразу втямив, що щось не так.

— Що там, в біса, лежить?

Жінка встала з ліжка, витягла з-під матрацу мисливську рушницю і пішла покласти її на місце. Коли вона повернулася в ліжко, чоловік гортав газету.

— Ти геть не хочеш зрозуміти, — мовив він і віддав їй газету. Флоренс прочитала, що три італійці — Луїджі Барціні, Шіпіоне Борґезе і Етторе Ґуїццарді — виїхавши з Пекіну, проїхали на автомобілі шістнадцять тисяч кілометрів аж до Парижу. Сидячи за кермом «Італи», що має сорок шість коней під капотом і важить тисячу триста кілограмів, вони об’їхали світ і зробили це лишень за якихось два місяці. [6] Мова йде про перегони, що відбулися 1907 року за ініціативою французької газети «Матен».

— Дивно, щось я не бачила, щоб вони тут проїжджали, — відповіла скептично Флоренс.

— Зате я бачив, — чесно пробурмотів Ліберо Паррі.

Адже він-бо бачив, як вони їхали. Він бачив їх щохвилини все життя, у це він вірив незламно. Вони були вкриті пилом і махали йому рукою, зодягненою в рукавичку.

Новий день прийшов пішки, прийшов дощового травневого дня 1911 року. Ліберо Паррі побачив його ще здалеку. Він побачив довгий плащ і впізнав ті самі окуляри, зсунуті на шкіряний шолом. Автомобіля не було, але все інше було на місці.

— Нарешті це сталося, — прошепотів Ультімо, що саме лагодив мотоциклетне колесо. Ліберо, заховавши, аби не сталося непорозумінь, молочний бідон, який саме латав, попростував до купи вживаних шин, що нещодавно купив у казармі «Брандате», і присів поруч. Вони намагалися справити гарне враження.

Чоловік у плащі йшов повільно. Він ховався від дощу під великою зеленою парасолькою, що надавало йому дещо неземного вигляду. Він летів, неначе видіння. Чоловік підійшов до гаражу і зупинився, незрозуміло чому на мить задивившись на те хлопченя з мотоциклом. Потім прочитав вивіску. Він читав її дуже повільно, з таким виглядом, наче розшифровував древній напис.

— Правду кажуть, що у вас тут є паливо?

Ультімо повернувся до батька. Ліберо Паррі вдавав, ніби рахує шини.

— Правду, — відповів він так, ніби йому вже набридло відповідати на одне й те саме питання.

Чоловік у плащі склав парасольку і сховався від дощу біля купи шин. Він постояв там якийсь час, оглядаючи затоплене водою село. Потім повернувся до хазяїна.

— Не хочу здатися нахабним, але який у біса сенс відкривати гараж у такому болоті?

— А ми дуже сподіваємося на телепнів, у яких закінчується бензин посеред поля.

Чоловік пильно подивися на Ліберо Паррі, неначе щойно його помітив. Потім він зняв рукавичку і простягнув Ліберо руку.

— Дуже радий, граф Д’Амброзіо. Не вірте своїм очам, я не такий телепень, яким здаюся.

— Ліберо Паррі, дуже приємно. А я і не вірю.

— От і добре.

— От і гаразд.

Минуть роки, і про їхню смерть напишуть у газеті, вони будуть поряд, а імена їхні майже зіллються в одне — Д’Амброзіо Паррі. Та наразі вони ще про це й гадки не мають. Усе ж бо тільки починалося.

— То у вас справді є бензин?

— Скільки вам потрібно?

— А тепла ванна?

Скінчилося тим, що, сидячи на кухні, граф прогрівав свої кісточки проти вогню. Потім Флоренс поставила ще один прибор, і вся вечеря пройшла в нескінченних теревенях. Вони говорили і про двигуни, що працюють на метані, і про те, як готувати головки. А коли вино вдарило в голову, їхня розмова помалу перейшла до пікантних історій про андалусійок і французькі парфуми.

Проскочив навіть жарт про короля, але Ультімо тоді саме не було, він пішов у кімнату щось узяти.

Коли Д’Амброзіо зібрався йти, була вже глуха ніч. Він одягнув плащ, надів шкіряний шолом, поклав окуляри до кишені і, театрально натягнувши рукавички, пішов. Надворі вітер уже відніс геть дощові хмари і тепер здавалося, що хтось лише щойно закінчив малювати цю непроглядну ніч.

— Яка чудасія, — мовив він, стоячи на порозі і вдихаючи жалюче нічне повітря. Чоловік вклонився своїм глядачам і, не вимовивши більше ні слова, пішов у далечінь. Він зник у темряві, гордовито крокуючи туди, звідки прийшов.