Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Флоренс зробила свою справу, тремтячи під ковдрою і кінчаючи ротом. Зазвичай, жінці не личило так робити, але в тих краях це називали «кохатися по-французькому», тому вона вважала, що має на це право.

— Що, надто голосно? — закінчивши, спитала вона Ліберо Паррі.

— Не знаю, та гадаю, що ні.

— Сподіваймося.

У будь-якому разі Ультімо нічого не чув, бо фізично перебував у ліжку, що знаходилось у глибині кімнати, а подумки опинився на дорозі, що вела до річки, того дня, позаминулої зими, разом із батьком. Ранковий час. Село ще вкрите хрусткою нічною памороззю, залите жагучим сонячним світлом. Хлопчина приніс із собою яблуко, аби попоїсти і зараз натирав його рукавом свого пальта. Його батько палив і наспівував пісеньку. Вони пішки дійшли до перехрестя у напрямку Рабелло і тепер зупинилися там і чекали.

— Куди ти його ведеш? — спитала мати.

— Це чоловічі справи, — відповів Ліберо, і відтоді Ультімо більше не ставив питань, бо якщо тобі п’ять років і твій батько бере тебе із собою, ось так, ти просто щасливий і квит. Тому він біжком йшов за батьком аж до перехрестя на Рабелло. Ультімо робив це, не знаючи, що коли стане дорослим, він нескінченно багато разів буде подумки повертатися до цього образу, саме до цього: обрисів міцної статури батька, що, огорнений ранковим туманом, йшов перед нього широкими кроками, не повернувшись жодного разу ані для того, щоб зачекати, ані для того, щоб переконатися, що він чимчикує позаду. Тією суворістю і тією цілковитою відсутністю будь-яких сумнівів, він учив сина, яким має бути справжній батько — що вміє йти, не обертаючись. Йти широким кроком дорослого чоловіка, безжальним, проте розміреним і зрозумілим, щоб твоя дитина могла його збагнути і триматися поряд, незважаючи на те, що йде дитячим кроком. І жодного разу не обернутись, настільки стане сили: він знає, що не загубиться, що їхній шлях пліч-о-пліч — це їхня безсумнівна доля, позаяк так призначено.

А потім, удалині, Ультімо зауважив, як підіймається хмара пилу. Батько, не вимовивши ані слова, кинув цигарку і поклав руку синові на плече. Наслідуючи кожен вигин шляху, хмара наближалася з Рабелло. А з нею наближався такий гуркіт, якого Ультімо зроду не чув, схожий на бурмотіння металевого демона. Перш за все, йому впали в око чималі колеса і велетенська решітка радіатора. Потім він помітив чоловіка з очима, як у комахи, що сидів неймовірно високо, височіючи над хмарою пилу. На нечуваній швидкості, під гуркання власного начиння, ця дивовижна річ з’явилася перед ними. Вона мала просто страшенний вигляд, та Ультімо, можливо, інтуїтивно відчув своє призначення, адже усвідомив, що ані в думці, ані в серці, ані в тілі тієї миті він не відчував страху, ніде, навіть краплини, а лише сліпе бажання та поспіх якнайшвидше увійти в ту хмару пилу, що лязготіла, невпинно на них насуваючись, спускаючись пагорбом і спадаючи на перехрестя: нагорі незворушний чоловік з комашиними очима, колеса, що вскакують у кожну яму в ґрунті, як розхитаний пліт, що гойдається, зазнаючи аварії у морі, але пліт, упевнений у власних силах, що, гуркочучи своїми залізними нутрощами, заходить на перехрестя і без жодних сумнівів долає його, і, повертаючи праворуч двійко своїх прорезинених коліс, по-своєму розділяє його на частини. Ультімо відчув, як батько стис свою руку в нього на плечі і побачив, як там, нагорі, чоловік, тримаючись руками за кермо, подався вбік, неначе він сам зрушить це збуджене створіння однією лишень силою того відважного жесту, силою, якій Ультімо зараз же позаздрив, майже відчуваючи її у собі, неначе все це було йому давно знайоме — дужі руки, нерівні обриси дороги, невловима сила, що увозить тебе, політ, неначе назустріч опору вітру. Насамкінець, тремтячи через вимушений поворот, величне створіння показало свій бік і надзвичайно вишукано відкрило їхнім очам жіночий силует, непомітний спочатку, бо жінка була у найпотаємнішій схованці за металевим риштуванням, на сидінні, що знаходилось нижче за Ультімо, та хлопчику воно здалося королівським троном, можливо, через той великий рожевий капелюх, зав’язаний шифоном бурштинового кольору, що був на жінці. Він на все життя запам’ятав, як жінка схилила шию набік, ніби приймаючи запрошення від повороту, так, як це роблять вправні пілоти, але з невимовною шляхетністю чи, може, з вишуканим скептицизмом, хтозна.

На своєму новому шляху, повернувшись передком назустріч річці і півдню, поглинуте пилом, створіння швидко зникло з очей.