Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Згідно показаного часу наразі першим у хаотичне Бордо прибув Фернандо Ґабріель. Він сказав, що дорогою з Версаля до фінішу 78 разів обігнав суперників. У нього тремтіли руки, і він усміхався кожного разу, коли йому вдавалося хоча б запалити цигарку. Всі присутні теж сміялися. Підвівши очі на Дюпіна, пан Президент спитав, скільки ще часу автівки перебуватимуть у Франції, перш ніж покинуть її територію і поїдуть топити у крові іспанські вулиці. Дюпін подивився на папірець, що лежав у нього під рукою.

Перегони ще тривали, коли на 271-му кілометрі шляху Лоран Барроу відчув, що руки стали йому, немов чужі, а кермо перетворилося на незрозумілу пляму попереду. Поряд сидів його штурман. Він спробував щось викрикнути, але не зміг вимовити й слова.

Мабуть, я вам ще не казав, що за цим столом сидітиме монарша родина і саме цим пояснюється мій надприродній спокій, беззвучність жестів і золотаве сяйво цієї пообідньої пори.

Проте він мріяв, щоб бути механіком на перегонах, а тому не встиг відчути і краплі смутку, коли помітив перед собою віковий бук, що втягував автівку, над якою вже втратив керування її сонний водій Лоран Барроу.

Хто б міг передбачити, що все скінчиться, як у віршах іспанського поета, великим написом крейдою на чорному тлі дошки: «Лоран Барроу зійшов з дистанції».Франції залишився вибух, пролита кров і дим — а Іспанії лише вірші поета, для пісень.

Дюпін виправив дату, додаючи в шалену статистику запис про обірване життя штурмана (детальні записи секундантів, аплодисменти стареньких глядачів на узбіччі шляху, що репетували «Вперед!», — при виїзді з Бордо на продовження перегонів уже чекали сотні людей). «Нагадай мені, скільки душ загублено», — спитав стомленим тоном пан Президент.

Обоє, разом, біжать хлопчаки з села на шлях, назустріч великим перегонам, вони біжать самі, маленькі, потайки від усіх, спершу бігцем, а потім повільним кроком, а потім знову біжать, вони КРИЧАТЬ, побачивши дорогу, сповіщають один одного за допомогою звуків, не користуючись словами, як пташки, що кружляють улітку в небі над площами; нарешті вони добігають туди, де стоять люди, протискуються поміж глядачів, що теж чекають, просто до першого ряду — у їхніх очах відбивається біла дорожня смуга, а ще глибше — обриси пагорба, закрайок небосхилу, що подарує диво, хмару пилу, незнаний ними шум, який вони навічно запам'ятають як перший світанок життя. Їм перехопило подих. Вони перезирнулись. Тепер вони — друзі на все життя.

Але Дюпін складає папірець і кладе його до кишені. Порив іспанського вітру підіймає під кришталевими кубками скатертину з фламандського льону. У Версалі ворони несподівано підіймають голови, неначе почули передзвін незнаних досі дзвонів. Пан Президент подав відкритою, білою, схожою на лезо долонею, стриманий знак. Він наказував зупинити тих йолопів. Головний офіціант рукою розправляє складки на скатертині, що їх наробив вітер, а він скасовує перегони. Дюпін покірно кланяється і покидає кімнату. А тим часом у Мадриді, нічого не підозрюючи, танцюють 40 тисяч людей. Вони ще не знають, що все вже скінчено.

І дійсно, французький уряд своїм блискавичним і урочистим наказом зупинив перегони. Задушивши тварюку, перш ніж вона вбила знову. Французи, звичайно, співчували іспанському королю Альфонсу XIII, який у Мадриді, у розкошах, серед світських осіб очікував на прибуття королівських автомобілів. Отже, організаторам порадили перевезти автівки з Бордо на Піренеї потягом. А далі, уже на іспанській землі, відновити перегони аж до самого королівського фінішу. Одначе іспанському монарху ідея не сподобалася, і причину цього ніхто ніколи так і не дізнався. Горе змусило демонтувати помости, що мали б прийняти чемпіона Іспанії. Від самого заходу сонця на три дні були заборонені музика і танці. Згортали блакитні шати, де вже очікувало магічне електричне світло. Помалу хтось темним ганчір'ям витирав крейду з величезного дерев’яного табло, стираючи славу учасників і точні заміри секундантів, перетворюючи їх на білий пил, що розноситься вітром, осідає на руки і одяг.

Я відреагував на новину з посмішкою, ледь нахиливши голову вперед. Я вчив своїх підлеглих офіціантів, що не слід знімати білих рукавичок, тому що за цим столом треба поводитися шанобливо, з гідністю. У таких випадках, прибираючи зі столу (все може статися), треба дотримуватись порядку: спочатку кришталь, потім столові прибори, тарілки, серветки. Загалом усе, чим прикрашають стіл. Останньою знімемо скатертину з фламандського льону — неначе вітрило, складемо її всемеро — вона ще зберігає тепло столових приборів. Так замкнеться коло подій, що так і не відбулися, яке в нашій професії, як і в житті, приховує таємницю, що має набагато глибше значення, аніж те, що вже стало дійсністю. Я повернусь додому, йтиму повільно, гордо тримаючи спину, і палитиму цигарку. Що ж до моєї роботи, то я можу вас запевнити, що на моєму кришталеві не було ані пилинки. Але й про це ніхто, окрім мене, не дізнається. У прохолоді моїх простирадл, у вогкості ночі, мене повільно полонить сон. Від моєї самотності мене врятує Господь.