Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Через кілька років, приземляючись на посадковій смузі на чужій землі, Ультімо на основі цього здогаду накреслить свідомий малюнок свого життя. Тому ані той туман, ані це по-чудному впорядковане місто він більше ніколи не забуде. Одного разу, коли він уже став дорослим, він хотів повернутися в це місто, але доля розпорядилася інакше, і то було на краще. Та він хотів би віднайти те місце, де, після сорокахвилинного кружляння кварталом і в одинадцятий раз обійшовши його по колу, Ліберо зненацька завмер і, піднявши голову, поставив чудернацьке питання:

— А куди це ми в греця припленталися?

«На це питання неможливо було відповісти, — якось, розповідаючи цю історію Єлизаветі, прокоментував Ультімо. — І це було найдивовижніше. Куди міг дійти той, хто годинами ходив кварталом по колу? Ти лишень поміркуй. Неможливо відповісти».

Єлизавета поміркувала й вирішила, що на це питання ніколи не буде відповіді, бо кожен крок — то ходіння по колу, а імла нашого страху надто густа.

Вони повернулися з Турину на світанку, переночувавши у місцині, що звалася «Десео». Іспанською це означає «бажання». Та хазяйка не була іспанкою. Вона була фріулійкою і звали її Фаустіна Десео.

— Уся романтика скисла, — прокоментував Ліберо Паррі.

Їдучи в потязі, Ліберо спробував продати молочнику з Нижнього Венетто автоцистерну фірми «Італа». Він робив це просто так, для практики. Просто жартував, щоб краще запам’ятати, що треба говорити.

Та коли молочник сказав, що він погоджується її купити, у Ліберо всередині щось ворухнулося. Як тоді, коли виходиш із хати і бачиш, що вже прийшла весна.

Останній відрізок шляху, що йшов від станції, вони подолали пішки, бо не мали змоги повідомити Таріна. Дув сильний, холодний вітер. Він розігнав туман і тепер усе село сяяло у променях надвечірнього сонця. Вони йшли мовчки, один за одним. Ліберо Паррі час від часу наспівував пісеньку. Мотив пісеньки був, як у «Марсельєзи», але співалася вона на діалекті й геть про інше. Вони вийшли з тополиного гаєчку і тепер бачили свою хату — вона стояла, немов забутий капелюх посеред рідного села. В обійсті, проти гаражу, виднівся червоний автомобіль, а за кілька кроків від нього, мов прислужниця, стояв на стійці мотоцикл.

— Бачиш, уже стали в чергу, — промовив сповнений ентузіазму Ліберо.

Та насправді все було трохи інакше. У хаті, розлігшись на софі, граф давав хропака. Він був одягнутий у бежевий костюм, що аж ніяк не був схожий на селянський.

— Він пригнав нову автівку, щоб тобі показати, — мовила Флоренс. — Це дарунок графа, він за усяку ціну хотів, щоб ти його прийняв.

— Ти прекрасна, — промовив Ліберо, і це була правда. Вони обнялися, як діти.

Залишилось розібратися з мотоциклом, та про це подбав граф, коли врешті прокинувся. Він схопив Ультімо за руку і сказав:

— Він твій.

Ультімо спочатку не втямив.

— Мотоцикл — твій. Це подарунок.

— Кому?

— Тобі.

— Ви здуріли.

Насправді, Флоренс теж була такої думки. А Ліберо це озвучив:

— Ти божевільний.

Але граф аж ніяк не був божевільним. У свої тридцять шість років він не мав жодної причини жити, та навіженим не був. Цей чоловік жив у світі, позбавленому ілюзій, у світі, де за привілей абсолютної свободи щоденно доводиться платити передчуттям того, що одного дня, коли ви найменше цього чекатимете, на вас зійде кара небесна. Єдине, чого він завдяки цьому по-справжньому навчився, досягши майже містичної майстерності, то це чекати на невідворотну покуту в нескінченних витончено-досконалих вчинках, сповнених відчаю. Це звалося розкішшю. У нього не було дітей, він не бажав їх мати і терпіти не міг чужих, убачаючи в самому їхньому існуванні комічну даремність, вважаючи їх, самих по собі, позбавленими майбутнього. Він полюбляв жінок і, можливо, одружився б з однією із них, щоб полегшити собі життя. Та він надто любив своїх собак і не зважав на інших. Одного дня він випадково зайшов у гараж, загублений посеред степу. Все, що він там побачив, пізніше стало для нього немов подорожжю в минуле, де ще існував здоровий глузд, а слова ще мали значення: кожного дня якась невідома сила відділяла правду від усього хибного, несправжнього, як зерна з висівок. Він не робив жодних висновків і ні на мить не сприймав те, що відбувається, як урок, що дає йому життя. Для нього це все було вже давно втрачене і ніщо не могло повернути назад хід речей. Проте, коли він сідав за кермо і знову їхав тією дорогою, у те село, у ньому стихав біль його звичного шаленства. Тому, роблячи гарні вчинки, він усе більше занурювався у звичний хід того життя, перетворюючись для них на когось на штиб дивакуватого чужоземця, що викликав співчуття. Він ніколи не хотів заподіяти їм нічого лихого, але й був достатньо чесним із самим собою, щоб усвідомити, що це обов’язково станеться. Він просто хотів бути серед цих людей. А відтак, нічого не могло бути надто шаленим чи безглуздим. Ну, припустимо, хоч би й той мотоцикл у подарунок.