Через кілька років, приземляючись на посадковій смузі на чужій землі, Ультімо на основі цього здогаду накреслить свідомий малюнок свого життя. Тому ані той туман, ані це по-чудному впорядковане місто він більше ніколи не забуде. Одного разу, коли він уже став дорослим, він хотів повернутися в це місто, але доля розпорядилася інакше, і то було на краще. Та він хотів би віднайти те місце, де, після сорокахвилинного кружляння кварталом і в одинадцятий раз обійшовши його по колу, Ліберо зненацька завмер і, піднявши голову, поставив чудернацьке питання:
— А куди це ми в греця припленталися?
«На це питання неможливо було відповісти, — якось, розповідаючи цю історію Єлизаветі, прокоментував Ультімо. — І це було найдивовижніше. Куди міг дійти той, хто годинами ходив кварталом по колу? Ти лишень поміркуй. Неможливо відповісти».
Єлизавета поміркувала й вирішила, що на це питання ніколи не буде відповіді, бо кожен крок — то ходіння по колу, а імла нашого страху надто густа.
Вони повернулися з Турину на світанку, переночувавши у місцині, що звалася «Десео». Іспанською це означає «бажання». Та хазяйка не була іспанкою. Вона була фріулійкою і звали її Фаустіна Десео.
— Уся романтика скисла, — прокоментував Ліберо Паррі.
Їдучи в потязі, Ліберо спробував продати молочнику з Нижнього Венетто автоцистерну фірми «Італа». Він робив це просто так, для практики. Просто жартував, щоб краще запам’ятати, що треба говорити.
Та коли молочник сказав, що він погоджується її купити, у Ліберо всередині щось ворухнулося. Як тоді, коли виходиш із хати і бачиш, що вже прийшла весна.
Останній відрізок шляху, що йшов від станції, вони подолали пішки, бо не мали змоги повідомити Таріна. Дув сильний, холодний вітер. Він розігнав туман і тепер усе село сяяло у променях надвечірнього сонця. Вони йшли мовчки, один за одним. Ліберо Паррі час від часу наспівував пісеньку. Мотив пісеньки був, як у «Марсельєзи», але співалася вона на діалекті й геть про інше. Вони вийшли з тополиного гаєчку і тепер бачили свою хату — вона стояла, немов забутий капелюх посеред рідного села. В обійсті, проти гаражу, виднівся червоний автомобіль, а за кілька кроків від нього, мов прислужниця, стояв на стійці мотоцикл.
— Бачиш, уже стали в чергу, — промовив сповнений ентузіазму Ліберо.
Та насправді все було трохи інакше. У хаті, розлігшись на софі, граф давав хропака. Він був одягнутий у бежевий костюм, що аж ніяк не був схожий на селянський.
— Він пригнав нову автівку, щоб тобі показати, — мовила Флоренс. — Це дарунок графа, він за усяку ціну хотів, щоб ти його прийняв.
— Ти прекрасна, — промовив Ліберо, і це була правда. Вони обнялися, як діти.
Залишилось розібратися з мотоциклом, та про це подбав граф, коли врешті прокинувся. Він схопив Ультімо за руку і сказав:
— Він твій.
Ультімо спочатку не втямив.
— Мотоцикл — твій. Це подарунок.
— Кому?
— Тобі.
— Ви здуріли.
Насправді, Флоренс теж була такої думки. А Ліберо це озвучив:
— Ти божевільний.
Але граф аж ніяк не був божевільним. У свої тридцять шість років він не мав жодної причини жити, та навіженим не був. Цей чоловік жив у світі, позбавленому ілюзій, у світі, де за привілей абсолютної свободи щоденно доводиться платити передчуттям того, що одного дня, коли ви найменше цього чекатимете, на вас зійде кара небесна. Єдине, чого він завдяки цьому по-справжньому навчився, досягши майже містичної майстерності, то це чекати на невідворотну покуту в нескінченних витончено-досконалих вчинках, сповнених відчаю. Це звалося розкішшю. У нього не було дітей, він не бажав їх мати і терпіти не міг чужих, убачаючи в самому їхньому існуванні комічну даремність, вважаючи їх, самих по собі, позбавленими майбутнього. Він полюбляв жінок і, можливо, одружився б з однією із них, щоб полегшити собі життя. Та він надто любив своїх собак і не зважав на інших. Одного дня він випадково зайшов у гараж, загублений посеред степу. Все, що він там побачив, пізніше стало для нього немов подорожжю в минуле, де ще існував здоровий глузд, а слова ще мали значення: кожного дня якась невідома сила відділяла правду від усього хибного, несправжнього, як зерна з висівок. Він не робив жодних висновків і ні на мить не сприймав те, що відбувається, як урок, що дає йому життя. Для нього це все було вже давно втрачене і ніщо не могло повернути назад хід речей. Проте, коли він сідав за кермо і знову їхав тією дорогою, у те село, у ньому стихав біль його звичного шаленства. Тому, роблячи гарні вчинки, він усе більше занурювався у звичний хід того життя, перетворюючись для них на когось на штиб дивакуватого чужоземця, що викликав співчуття. Він ніколи не хотів заподіяти їм нічого лихого, але й був достатньо чесним із самим собою, щоб усвідомити, що це обов’язково станеться. Він просто хотів бути серед цих людей. А відтак, нічого не могло бути надто шаленим чи безглуздим. Ну, припустимо, хоч би й той мотоцикл у подарунок.
Читать дальше