Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Скільки він важить? — спитав Ліберо, зваживши на синові сорок два кіло.

— Анічогісінько, якщо маєш його під собою і не припинятимеш тиснути на газ.

Кілька днів по тому сталося так, що Флоренс, піднявши очі на рівнину і не очікуючи побачити нічого, окрім її звичної заспокійливої непорушності, натомість побачила тварину з механічним серцем, що, порушуючи найелементарніші закони фізики, схилившись набік у неймовірній позі, намагалася обігнути різкий поворот, що робила річка в тому місці. На спині у тварини, неначе мокре простирадло, що сушилося на сонці, висіло хирлявеньке хлопчаче тільце. Флоренс закричала, як кричить мати, бо тим простирадлом був її син, він летів над землею так, як вона його ніколи літати не вчила. Увійшовши в поворот, після якого дорога йшла прямо, мотоцикл став рівно, і простирадло, на її подив, не злетіло в повітря, зірвавшись з мотузки, а спокійно і впевнено повільно піднялося назустріч подиху вітру: він ледь відірвав одну руку від керма саме настільки, щоб показати жестом щось дуже схоже на вітання. Флоренс відчула, як несподівано у неї підкосилися ноги, і вона опустилася на землю. Жінка відчула, як на очі набігли сльози, і відвернулася, опустивши голову і втупившись у нескінченність усередині себе, як це зазвичай роблять дорослі, коли більше не стає сили розуміти, що коїться. Вона б хотіла знати, куди вони йдуть і як далеко відходять від рідної землі. Вона хотіла б бути певною, що народилася, щоб бачити, як син зависає в повітрі, як про її чоловіка пишуть у газетах. Вона хотіла б знати, що запах бензину такий же чистий, як і аромат полів, хотіла б знати, що попереду — обов’язок, а не зрада. Їй конче необхідно було знати, чи ті неспокійні, темні ночі, що вона провела, згадуючи графові цілунки, були карою за смертний гріх чи винагородою за те, що посміла жити. Там, на землі, схилившись на коліна посеред рівнин, вона була б вдячною, коли б знала напевне, чи була безгрішною. Чи вони всі були невинні, невинні навіки.

Ультімо зупинився якраз проти своєї матері. Він не розумів, що могло статися. Він вимкнув двигун і підняв окуляри вгору. Промовив:

— Я не можу сам поставити його на підставку.

Флоренс підвела на нього очі, протерла їх рукою і відчула, що погляд прояснів.

— Я тобі допоможу, — відповіла жінка.

Вона посміхалася.

Де ж ти було, серденько моє, легковажне й недосвідчене, де ти ділося?

— Я допоможу тобі, мій диваче.

Дитинство для Ультімо скінчилося квітневої неділі 1912 року й ані днем раніше, адже буває, що в деяких хлопчаків воно тягнеться аж до чотирнадцятирічного віку, і Ультімо був одним із них. Для цього треба мати дивакувату голову і великий талан. Він мав і те і інше.

Того дня в село привезли кіно. Його привіз мерів зять, Бортолацці, він мав певний стосунок до пралень і їздив на «Італі». Між ним і кінематографом був один очевидний зв’язок — завжди можна було використати чисте простирадло в якості екрану, і один неочевидний — його коханка в міланському «Сала Люкс» була білетеркою, а тому він уважав, що двері у світ Кіно для нього були відчинені настіж. Частково для того, щоб ошелешити, а частково через те, що мав комерційний талант, він укинув у свою вантажівочку проектор і ящики з кіноплівкою і надзвичайно помпезно притяг це все в село. Вантажівка у нього була фіатівська, ще з перших розробок. А фільм якось стосувався Мачісте. [7] Мачісте — кіноперсонаж на кшталт Геркулеса, що боронив людей і чинив добрі справи.

Флоренс нічого й чути не хотіла про кіно, а Ліберо мав поїхати разом із графом на перегони, що відбувалися неподалік, тому в кіно Ультімо поплентався сам. Він напевно навіть не знав, що то за штука і не покладав на неї великих сподівань, та за вікном, високо в небі, світило тепле сонечко, крім того, йому було до вподоби, що, прихопивши кількох друзів, які жили по сусідству, можна було пройти аж у саме містечко. Він сказав матері, що повернеться на вечерю і щоб вона не турбувалася.

У залі муніципалітету не було вільних місць. На стіні у глибині кімнати було вміло, без жодної зморщечки, повішене простирадло. Бортолацці не був дурнем, тому організував перед фільмом невеличкий передпоказ, продаючи товар з власного каталогу за акційними цінами. Коли Ультімо зі своїми друзями заходили до зали, Бортолацці магічним жестом саме знімав чохол з подушки, викрикуючи щось про англійську вовну. Попри те, що він знав свою справу, люди, чи то зі злості, чи через те, що не мали в кишені ані копійчини, нічого купувати не хотіли, та й простирадла вони не викидали геть, навіть якщо в нього загортали мертву худобину, — варто було лишень гарненько випрати і можна користуватися далі.