Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Шлях у місто йшов прямий, через луки. Тіні були довгими і надвечір ставало свіжіше. Ультімо розігнав мотоцикл і нахилився до нього, щоб дещо йому сказати, — і хотів, щоб той добре його розчув. Він сказав, що вони мають приїхати швидше за смерть, а він зможе це зробити, лише якщо він, мотоцикл, буде слухняним. «Дивись, дорога сама хоче нам допомогти і тому йде прямо, аби лишень ми встигли». Він пояснив мотоциклові, що краса прямої дороги неосяжна, в ній розчиняється будь-який поворот, вона підступна, але, в ім’я порядку, вона може бути милосердною і справедливою. «Такими бувають лише шляхи, — розповідав йому Ультімо, — а в житті так не буває. Бо людське серце не може битися прямо, бо ж його тріпотіння безладне». Потім він замовк і довгий час не говорив ані слова, все дивуючись, звідки він узяв ті слова.

Крихітний мотоцикл просувався вперед у порожнечі ночі — слабкий стукіт серця в неосяжно-безкрайньому просторі рівнин. Дорогою він підіймав малесенький гребінь пилу, залишаючи по собі гіркий повів паленого. Потім запах зникав, а пил розсіювався у променях сонця. Так зімкнулося коло подій у позірно незмінному супокої речей.

Італійський фронт, вересень 1917 року

Їх було троє. Вони сиділи в окопі, але поволі просувалися вглиб долини, тому що там можна було бачити річку з кришталево чистою водою і, можливо, людей. Дівчат.

Погода стояла сонячна.

Кабіріа, що мав гарний зір, побачив, що з поверхні води виступає тіло — воно розвернулося навколо своєї осі і підпливло впритул до купи гілок і каміння. То був мрець. Він опустився нижче, залишивши над водою проти неба лише потилицю і зад. Дивився вниз, під воду, неначе щось шукав. Забуте.

Потім інші теж його помітили.

Серед людей — жодної реакції.

Той, якого звали Ультімо, кинув додолу свій ранець і щось сказав своїм черевикам — триклятим черевикам. Потім витягнув із кишені щось їстівне і став жувати. Інший, той, що був молодший, присів край річкового берега і почав кидати в покійного камінчиками, частенько-таки зачіпаючи тіло.

— Ти, припини, — мовив Кабіріа.

Ультімо дивився на безпристрасні гори. Він ніколи не міг пояснити таємницю гір, тієї мовчазної сумирності домашнього улюбленця, що ігнорує знущання людей, які так нешанобливо і невтомно скидають на них бомби і огороджують колючими дротами. І скільки б вони не проклинали нас за те, що ми перетворили їх на цвинтар, гори знову відроджувались і, залишаючись байдужими до того, скількох уже немає серед живих, знову щогодини корилися новій порі року і своєму обов’язку зберігати землю для прийдешніх поколінь. Знову росли гриби і розпускалися бруньки на деревах. У річках нерестилася риба. Між гілками пташки звивали нові гнізда. Ніч знову оживала. А ми так і не зрозуміли урок, що мали засвоїти через те мовчазне послання непереборної байдужості. Може, це вирок у нікчемності людського існування чи відлуння остаточної капітуляції перед людським безумством.

— Досить, — повторив Кабіріа.

— Він — німець, — відповів Малий, наче це його виправдовувало. І він мав рацію. Його мундир було добре видно — це був не австрієць. Кабіріа сказав, що у цих краях німців немає, але сказав він це якось невпевнено. Хлопець придивився — мундир був точно німецький. Іноді над водою спливав один черевик, та потім знову йшов під воду.

— Ультімо, агов, то таки німець.

Ультімо навіть не озирнувся. Але жестом показав, щоб вони затихли. Двійко інших теж звели очі до неба. Прикриваючи руками очі від сонця, щоб не сліпило, вони видивлялися.

З-за Монте Неро показався літак. Він майже торкнувся верхівки гори, потім, пролітаючи над долиною, скинув висоту. Пролетів, неначе десь удалині продзижчала муха.

— Хто ризикне своїм пайком? — спитав Малий.

Кабіріа сказав, що він згоден.

— Австрієць, — мовив Малий.

— Італієць, — відповів Кабіріа.

Там, летячи високо в повітрі сам-один, дійсно міг бути один із них. Вони летять просто в руки супротивнику, треба лише почекати. Коли літак знову знизився, Малий виліз з окопу і трохи пройшов до дерев. Повертаючись, він ще радів через вигране парі, але краєм ока все одно уважно спостерігав за літаком, контролюючи дистанцію і слідкуючи за намірами пілота.

— Не обмочився, Малий? — спитав Кабіріа, широко всміхаючись.

Малий показав йому щось беззмістовне. Посеред дороги, між річкою і посадкою, він зупинився.