Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Уся справа в тому, що ворожі літаки ще не завдавали горя, їх ще не боялися. Вони просто стежили, де окопалися солдати і де стоїть ворожа артилерія. Вони хитрували, але ще не були силою. Ці машинерії ще не несли смерть, якщо взагалі колись були її знаменням. Це були комахи, що кружляли над падлом, — не більше, як невеличка незручність.

Поривом вітру дерев’яну тарадайку перекосило і показався її бік — тепер добре було видно чорний хрест імперського ворожого війська.

— Гони пайок, — прокричав Малий.

Сплюнувши додолу, Кабіріа схопив свій мушкет.

Для ясності: німці лише в 1915 році винайшли пристрій, що синхронізував постріли кулемету на носі літака з поворотами гвинта, що рухав кулеметний барабан. Дивовижний винахід діяв просто надзвичайно. Кулі, замість того щоб зрешетити пропелер і попадати долу, летіли між лопатями гвинта і стріляли далеко вперед. Враження було таке, ніби це стріляють дерев’яними лопатями у невідомий спосіб. А насправді то був фокус. Англійці з французами трохи втямили, у чому справа. Вони казали, що синхронізація кулемета з гвинтом — то для того, щоб запобігти біді, бо треба було ж мати щось таке, щоб зв’язати разом член і серце. Вони ще шуткували, адже війна допоки не змусила їх замовчати.

Коли літак пролітав низько над землею повз Кабіріа, хлопець підняв рушницю і двічі вистрілив, а потім, коли літак уже пролетів, ще один раз.

— А отак тобі, тримай! — прокричав він услід, уявляючи, як дві кулі здірявлюють сухий дерев’яний корпус літака, наче блискучі гвинти, що входять у ребристу частину корпусу скрипки. А третя залетить високо-високо в синє небо, аж поки, не втративши інерції, не стане легкою, як подих, і, врешті, на якусь дещицю секунди не стане недвижною, вражена власною невагомістю.

Літак нахилився ліворуч і почав поволі повертати назад.

— Що це він трясця робить? — спитав Кабіріа.

— Що-що, повертається, — відповів Малий, переставши посміхатися.

Літак «на животі» обігнув бік гори і випрямився лише тоді, коли був уже над ними, немов тримаючи цих солдатів під прицілом. Його трусило вітром, але то було ніби тренування самоконтролю. Він почав знижуватись.

Малий з Кабіріа почали сипати прокльонами і побігли ховатись під дерева.

— Ультімо, біжи сюди!

Але Ультімо стояв нерухомо, уважно розглядаючи літак.

— Це «Фоккер Айндекер Е.1» з новим двигуном у сто кінських сил.

— Ультімо, Святий Боже, тікай!

Коли вони йдуть на патрулювання, зазвичай на носі у них лише артилерійське знаряддя. Але те, що він летить сам-один, свідчить, що це розвідувальний політ. Можливо, він оснащений лише фотоапаратом «Кодак» для зйомки високо над землею. Потім Ультімо вигукнув:

— Кабіріа, розчеши коси, тебе знімають.

У Кабіріа був гарний зір і він зауважив, що з кабіни пілота показалася рука. Потім визирнув і сам пілот. Він висунувся, щоб прицілитися. Нарешті, у руці показався пістолет.

Кабіріа вибіг з укриття і кинувся на Ультімо. Він збив того з ніг і прикривав собою в той час, як літак у поземному польоті ганяв їм вітер над спинами. Лежачи на землі із заплющеними очима, Кабіріа, здавалось, чув, як тричі клацнула металева зброя, а, може, навіть і свистіння кулі десь у кількох сантиметрах від голови.

Вони полежали так ще трохи. Потім Кабіріа розплющив очі. Удалині гуркотів літак. Ультімо посміхався.

— Не роби так більше, йолопе, — промовив, не рухаючись, Кабіріа.

Ультімо все одно посміхався.

— От пришелепуватий, — повторив Кабіріа.

Майже відразу вони пішли геть, оскільки випадок з літаком відбив їм охоту і до річки, і до сонячного світла, і до всього іншого. Вони йшли один за одним, Малий — попереду. А мрець, заплівшись у купі гілок і каміння, так і лежав там, у річці. Він і досі шукав щось під водою, та, вочевидь, не знаходив. Це був не його, німця, день.

— Звідки він тут взявся, цей німець? — зненацька спитав Ультімо. — Німцям тут не місце.

— Мені теж тут не місце, — мовив Кабіріа.

Такого братерства, яке було серед солдат на війні, більше їм в житті не випадало. Неначе страждання виплекали в них уміння керуватися глибинною мудрістю серця і відкрили в них здатність до надзвичайно прекрасних почуттів. Вони кохали безсловесно, і їм здавалося, що це найкраще, що в них є: війна звільнила їхній кращий бік. Власне, це було саме те, чого вони шукали, кожен на свій лад, учинивши те, що зараз нам здається незбагненним, — вони хотіли, щоб почалася війна, вони хотіли піти на фронт із власної волі. Вони всі інстинктивно відгукнулися на рішуче бажання втекти від своєї безкровної молодості — хотіли, щоб виступило все найкраще, що в них є. Ці люди були певні, що мають цей кращий бік, але вони не можуть його виявити, бо живуть у часи, де немає місця романтиці. Часи купців, капіталістів і бюрократів — дехто так і казав: «у жидівську годину». Вони мріяли про героїчні чи, в усякому разі, особливі, шалені вчинки; а натомість ледарювали по кав’ярнях і відчували, як їхній час минає, а їхня єдина повинність — бути дисциплінованими машинами посеред новостворених машин, очікуючи загального економічного і соціального поступу. Саме тому сьогодні, дивлячись на світлини воєнних часів, ми не ймемо віри, що чоловіки, ось так просто покинувши на столиках у кав’ярнях свої склянки зі слабоалкогольними напоями, бігли з цигаркою в зубах у призовні комісії, усміхаючись в об’єктиви і тримаючи в руках скручену газету, де на перших шпальтах писали про початок війни — війни, яка потім послідовно й у найжахливіший спосіб перетворила всіх їх на криваве місиво і зробила це з таким терпінням, з яким не могла зрівнятися ніяка лють минулих воєн. Певним чином, вони шукали цього безсмертя. Якщо описати трагедію тих літ у кількох словах, то їх просто згубила бідність власної уяви — для того, щоб змусити калатати свої серця, вони не придумали нічого кращого за війну.