Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Коли Бетті спитала Спайка, що б він хотів, аби вона вдягла на першу зустріч у «Зоряному пилу», у її голосі звучав сарказм, а коли Спайк відповів, що йому дуже сподобалося те жовте вбрання, яке вона вдягала на вручення медалі в Кітті-Гоку, у її голові знову зовсім не божественний голос прошепотів: «Розлучення!» Але, дивно, він і справді це мав на увазі, і двічі — спочатку перед виходом з дому, а потім на повороті на другорядну трасу — робив компліменти, як їй личить цей одяг. Це було щось новеньке, і Бетті не могла не звернути на це увагу. Тепер він завжди думав те, що казав, і казав те, що думав, — нічого більше. Здається, він розпрощався з жартами й підколками, з авантюризмом — наче вони полетіли разом із м’ячем у той кратер (якщо подумати, то вже була дурна витівка, і вже тоді можна було зробити певні висновки). Спайк посерйознішав, став нудний. Він і далі казав, що кохає її, у що Бетті вірила, хоч інколи замислювалася, чи справді дівчині цього має бути досить. Але він втратив свою живинку. Якщо це називається вирости з дитячих штучок, то, на думку Бетті, дитячі штучки — річ доволі цінна.

У «Місячному пилу» було повно народу того квітневого вечора 1975 року, коли Спайк Тіґґлер уперше звернувся до громадськості по фінансову підтримку. Там було майже все містечко, а також двоє газетярів і фотограф. Бетті боялася найгіршого. Їй уявлялися заголовки на кшталт: «“ЗІ МНОЮ ГОВОРИВ БОГ,” — СТВЕРДЖУЄ ВІДСТАВНИЙ АСТРОНАВТ», «ЧОЛОВІК ІЗ ВЕЙДСВІЛЛЯ ЗБОЖЕВОЛІВ НА КОСМІЧНОМУ ҐРУНТІ». Вона, нервуючи, сиділа біля Спайка, поки місцевий священик вітав його з поверненням до громади, де він виріс. Пролунали оплески; Спайк обережно взяв її за руку й не відпускав, доки не звівся на ноги й не зібрався говорити.

— Приємно повернутися, — мовив Спайк і роззирнувся в залі, киваючи окремим знайомцям. — Знаєте, ось зовсім нещодавно я сидів на ґанку свого будинку, дивився на зірки й думав про хлопчика, яким я був усі ці мої роки у Вейдсвіллі. Було мені, мабуть, п’ятнадцять, шістнадцять чи близько того, і був я не подарунок, і стара Джессі Вейд, упокій Боже її душу, адже багато хто з вас пам’ятає Джессі, сказала мені: «Молодий чоловіче, ви так бігаєте й репетуєте, що скоро злетите!» — і, певне, щось наша старенька Джессі Вейд знала, бо через багато років саме це я і зробив, хоча, на жаль, вона не дожила до справдження свого пророцтва, упокій Боже її душу.

Бетті дивом дивувалася. Він їх обробляв. Чорт, він узявся їх обробляти! Раніше він ніколи не говорив особливо ностальгійно про Вейдсвілль; ніколи не чула вона й історії про Джессі Вейд — аж тут він раптом усе пригадав, замилює очі землякам. Він розповів їм купу пригод зі свого дитинства, потім про те, як був астронавтом, потім мало йти те, заради чого всіх і зібрали, але при цьому прозорим був натяк, що без цих людей наш Спайк далі Фаєттвілля б не заїхав, що саме земляки відправили його на Місяць, а не оті розумники з управління польотами, у яких дроти з вух стирчать. Так само вразило Бетті те, що цю частину свого звернення Спайк наповнив своїми характерними жартами й підколками, смак до яких, здавалося дружині, він втратив назавжди. Потім пішло про роль втечі й повернення в житті кожної людини, про їхні припливи й відпливи, подібні до тих, що на річці Пасквотенк (отут Джефф Клейтон і подумав, що коли їздив до Світової зали слави гольфу в Пайнхерсті, то в нього подібного відчуття не виникало), про те, що ми завжди повертаємося до речей і місць, з яких усе почалося. От, приміром, він колись залишив Вейдсвілль, а тепер повернувся; або регулярно ходив до церкви Святої Води все дитинство, потім збочив з праведного шляху, а тепер повернувся — що стало новиною, хоча не несподіваною, для Бетті.

Тож він перейшов до серйозної частини вечора (і Бетті затамувала подих, думаючи: ну, психу , як же тобі це вдасться — розказати, як Бог сказав тобі лишити м’яч у кратері й піти натомість шукати Ковчег). Але знову Бетті недооцінила Спайка. Він не говорив про отой місячний контакт із Вседержителем ані разу. Кілька разів згадав свою віру, повернення до початку, складнощі, з якими йому вдалося потрапити в космічну програму; отже, коли він нарешті почав пояснювати, над чим міркував, дивлячись із ґанку на зорі, і як йому здавалося, що час після цих всіх років поглянути туди, звідки ти родом, і що він планує зібрати експедицію й вирушити на пошуки решток Ноєвого ковчега, що, як усім відомо, лежить на верхівці гори Арарат біля кордону Туреччини й Ірану, усе виглядало цілком розумно й логічно. Проект «Арарат» дійсно можна було б розглядати як очевидний наступний хід NASA ; і слухачі навіть могли б зробити про себе висновок, що NASA виявляє деякий егоїзм, матеріалізм і вузькочолість, зосереджуючись виключно на космічних польотах, тоді як інші проекти, ближчі душі й серцю платника податків, могли б завдяки їхній технології теж бути чудово реалізовані.