Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Спайк Тіґґлер датує свій перший оберт механізму «втеча — повернення» тим днем, коли батько взяв його до Кітті-Гока, задовго до появи там копії ковчега в ролі центру молитви. На той час там була тільки пласка злітно-посадкова смуга, пласкі відкриті небеса, а далі, по другий бік порожньої дороги, де хіба вряди-годи зблисне далека вантажівка, якісь пласкі дюни і помірно бурхливе море. Інших дітей вабила помада й джаз бурхливого міста, а Спайка — заспокійлива простота землі, моря і неба в Кітті-Гоку. Принаймні саме так він розповів на іншому благодійному обіді, і йому повірили, хоча раніше ні Мері-Бет, ні Бак Вайнгарт від нього нічого подібного не чули.

Рідне місто Спайка Тіґґлера міцно стояло за демократів і ще міцніше за баптистів. У неділю після поїздки до Кітті-Гока від Спайка біля церкви Святої Води чули слова доволі недоречного захоплення братами Райтами, і стара Джессі Вейд зауважила йому, тринадцятирічному, що коли б Бог призначив нас літати, то дав би нам крила. «Але ж машину водити Бог нас призначив?» — юний Спайк дещо зухвало вказав на відполірований «пакард», яким його літня дорікальниця проїхала двісті ярдів до церкви; на це батько Спайка нагадав йому, що коли б не день суботній, то Господь, певне, призначив би Спайкові доброго запотиличника. От цю розмову приблизно в 1943 році за участі Спайка Тіґґлера, на відміну від захоплення землею, морем і небом, жителі Вейдсвілля дійсно пригадували.

Минуло років зо два, бомба занадто швидко для матері Мері-Бет упала на Хіросіму, а Спайк виявив, що коли Господь Бог йому коліс не дав, то батько може їх інколи позичати. Теплими вечорами вони з Баком Вайнгартом гралися: вибирали на другорядній дорозі повільний автомобіль і під’їжджали до нього ззаду так, що їхній радіатор майже впирався в задній бампер тієї машини. Потім, коли вони обережно об’їжджали її й пролітали мимо, то в унісон кричали: «Агов, ти її вести будеш чи доїти?» У тому самому автомобілі й приблизно тоді Спайк, з надією вирячивши очі, звертався до Мері-Бет: «Але якщо Бог не мав на увазі, щоб ми цим користувалися, то навіщо в нас це є?» — цей натяк досяг своєї мети аж через кілька тижнів, бо Мері-Бет була уважніша до церковних заповідей, ніж юний Спайк, та й його спосіб залицяння був не найбільш переконливий на світі. Проте за кілька тижнів Спайк шепотів їй на задньому сидінні: «Справді не уявляю, як можна жити без тебе, Мері-Бет», — і це, здається, допомогло.

Спайк залишив Вейдсвілль невдовзі після того, і більш-менш наступна новина, яку в місті почули про нього, полягала в тому, що він літає на «сабрі F-86» у Кореї і збиває комуністичні «міги» над річкою Ялуцзян. У тому, що Спайк опинився там, відіграла роль низка моментів і емоцій, з яких не всі були пов’язані логічно, і якби він спробував звести своє життя до коміксу, як інколи робив, то спочатку зобразив би, як він стоїть на дюнах біля Кітті-Гока, дивиться на море, потім бере Мері-Бет за груди, не отримує відмови й думає: «Бог не може мене за це вбити на місці, не може», — потім їде в сутінках із Баком Вайнгартом і виглядає перші зірки на небі. Були в нього і любов до машин, звичайно, і патріотизм, і потужне відчуття того, який він красень у цій синій формі; але давніші спогади чомусь закарбувалися чіткіше. Саме це він мав на увазі, коли вперше збирав кошти у 1975 році й говорив, що життя повертається туди, де почалося. Без сумніву, це загальне відчуття він не розщеплював на окремі спогади — бо за один з них пожертви від Мері-Бет він би не дочекався.

Не лише батькову машину та ображену Мері-Бет залишив Спайк у Вейдсвіллі, а й віру в Бога теж. Хоча в усіх військово-морських анкетах він чемно писав «баптист», але зовсім не замислювався ні про Божі заповіді, ні про благодать, ні про спасіння, навіть у ті погані дні, коли один з його колег-авіаторів — та що там, один з його друзів — вирушив до кращого світу. Друга нема, але до Бога по радіо не докличешся. Спайк був літун, науковець, інженер. Можна визнавати Бога на папері в анкетах, так само як підпорядковуватися старшим за званням на базі; але найбільш собою, Спайком Тіґґлером, який виріс із хлопця на позиченому автомобілі на тихій дорозі до бійця на гримучій крилатій машині в порожніх небесах, бути тоді, коли здійнявся у височину й вирівняв срібні крила в чистому повітрі над річкою Ялуцзян. Тоді й відповідаєш за все сам і при тому найбільш самотній. Оце життя, і ніхто, крім тебе самого, не може підвести. На носі свого F-86 Спайк написав гасло: «Або літати — або доїти!», як нагадування «мігам», яким лейтенант Тіґґлер насідав на хвіст.