Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

І я не кажу, що кохання вас ощасливить, — цього я аж ніяк не прагну сказати. Уже якщо я в чомусь переконаний, то в тому, що воно зробить вас нещасними: або одразу, якщо шлях вам закриє непоєднуваність, або пізніше, коли довга робота шашелі дасться взнаки і розсиплеться єпископський трон. Але ви можете в цьому не сумніватись — і все одно покладати на кохання єдину надію.

Любов — наша єдина надія, навіть якщо вона нас підведе і тому що вона нас підведе. Чи втрачаю я точність? Я просто шукаю правильне порівняння. Любов і істина — так, це головний зв’язок. Ми всі знаємо: об’єктивна істина недосяжна; якщо стається якась подія, то перед нами виникає ціла низка суб’єктивних правд, до яких ми доступаємося, відтак перетворюючи фабуляцію на історію, на такий собі божественний погляд на «дійсну» ситуацію. Ця божественна версія — вигадка. Мила, неймовірна вигадка, така, як середньовічні картини, на яких Страсті Христові показані всі одночасно на різних ділянках. Але навіть знаючи це, нам усе одно слід вірити, що об’єктивна істина досяжна; чи, може, треба вірити, що вона досяжна на 99 відсотків; чи, якщо це нам не вдається, то принаймні треба вірити, що 43 відсотки об’єктивної істини кращі за 41 відсоток. Ми маємо вірити, бо без цього ми пропали, без цього впадемо в спокусливу відносність і будемо цінувати версію одного брехуна так само, як і версію іншого брехуна, ми здамося перед лицем цієї загадки, визнаємо, що переможець має право не лише на трофеї, а й на істину. (Чию правду ми оберемо, до речі — переможця чи переможеного? Чи гордість і співчуття більше викривлюють дійсність, ніж сором і страх?)

От і з любов’ю, з коханням так. Ми маємо вірити в це — або ж ми пропали. Може, ми цього й не досягнемо, або ж досягнемо, й воно нас засмутить, але вірити все одно треба. Якщо ні, то ми просто здамося на ласку історії світу й чужої правди.

З коханням може все піти негаразд — і, ймовірно, так і буде. Цей перекручений орган, подібний до шматка яловичини, хитромудрий і замкнений. Наша чинна модель всесвіту — ентропія, що буденною мовою означає: усе розсипається до лихої години. Але коли кохання нас підводить, нам усе одно слід у нього вірити. У кожній молекулі записано, що все до лихої години розсипається, що любов нам не допоможе? Можливо, і так. Але все одно треба вірити в любов, так само як у свободу волі та об’єктивну істину. А коли щось негаразд із нашою любов’ю, то вину слід покладати на історію світу. Якби вона дала нам спокій, ми могли б бути щасливими, і щастя наше тривало б. Наше кохання минуло — і винна в цьому історія світу.

Але це не настало, це тільки буде колись. А може, цього й не станеться взагалі. Уночі можна кинути виклик світові. Так, правда, це можна зробити, і ми можемо змусити історію поступитися нам дорогою. У неспокійному сні я кручуся й дриґаю ногами. Вона посувається і зітхає підземно, підводно. Не буди її. Зараз це видається найвеличнішою істиною, хоча вранці здасться, що навіть нема чого їй про це розповідати. Вона зітхає легше, спокійніше. Відчуваю поруч у темряві мапу її тіла. Лягаю на бік, перетворююся на паралельний зиґзаґ і чекаю на сон.

Чудового дня ви ведете машину атлантичним берегом штату Північна Кароліна — скромною репетицією Флорида-Кіз. Перетинаєте затоку Каррітак від Пойнт-Гарбора до Андерсона, потім завертаєте на південь трасою 158 і невдовзі опиняєтесь у Кітті-Гоку. За дюнами буде Національний меморіал братів Райтів, але, можливо, заїдете туди іншим разом, та й це зовсім не те, що ви запам’ятаєте в цьому містечку. Ні, запам’ятаєте ви ось що: праворуч від дороги на захід, розвернувшись високим носом до океану, стоїть ковчег. Він великий, як зерносховище, його дерев’яні боки оббиті планками й пофарбовані в брунатний колір. Зачудовано й усміхнено озирнетесь, проминаючи його, і зрозумієте, що він насправді церква. Там, де зазвичай написана назва судна і, можливо, порту реєстрації, натомість прочитаєте функцію ковчега: «ЦЕНТР МОЛИТВИ». Вас попереджали, що в Каролінах варто чекати на всілякі релігійні викрутаси, тож ця будівля вражає як зразок фундаменталістського рококо, по-своєму навіть симпатичний, але ні, ви не зупинитесь.

Згодом увечері ви о п’ятій годині в’їдете на пором з Гаттерасу до острова Окракоук. Стоїть прохолодна рання весна, і ви трохи мерзнете й почуваєтеся загубленим серед темряви, чорної води, і Велика Ведмедиця зависла над вами догори ногами в ясному небі, позиченому із заставки компанії Universal Pictures . Поромові теж неспокійно, його великий прожектор обмацує воду на двадцять ярдів попереду; шумно, але не дуже впевнено він торує свій шлях, позначений червоними, білими й зеленими лампочками. Тільки зараз, коли ви опиняєтеся на палубі й ваш подих стає помітною парою, ви знову згадуєте той ковчег. Він там, звичайно, неспроста, і якби ви тоді зупинилися й подумали чи просто весело прибрали ногу з педалі газу, то відчули б, що він означає. Ви проїжджали там, де людина вперше полинула повітрям, і вам натомість нагадують про давнішу, драматичнішу подію, коли людина поплинула морем.