Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Такий закоханий стан — він нормальний чи аномальний? Статистично, звичайно, аномальний. На весільних фото по-справжньому цікаві обличчя не в молодих, а в гостей навколо: молодша сестра нареченої (чи буде таке в мене, така неймовірна подія?), старший брат нареченого (цікаво, вона його теж зрадить, як моя стерва — мене?), мати нареченої (ой які спогади навертаються!), батько нареченого (якби цей хлопець знав те, що я знаю зараз… і якби я тоді знав те, що знаю зараз…), священик (диво, навіть зовсім недорік шлюбна присяга робить красномовними!), підліток, який косо позирає на всіх (нащо оце женитися?) і так далі. Сама ж центральна пара перебуває в глибоко аномальному стані — але спробуйте їм про це сказати. Вони почуваються нормальніше, ніж будь-коли раніше. Оце нормально, кажуть вони одне одному; раніше, коли нам здавалося, що все нормально — насправді нормально не було.

І ця переконаність у своїй нормальності, певність, що їхня сутність проявиться й зафіксується коханням, а відтак опиниться в рамці назавжди, надає їм зворушливо-зухвалого вигляду. Ось що дійсно ненормально — коли ще зухвальство буває зворушливим? Тільки тут. Погляньте знову на фотографію: заглибтесь у серйозну самовдоволеність моменту, що проступає з-під зародка щастя. Як тут не зворушитися? Шумно закохані пари (адже ніхто й ніколи раніше так не кохав — правда?) можуть викликати роздратування, але з них не посмієшся. Навіть якщо в емоційного конформіста щось може викликати посмішку: якесь кричуще поєднання віку, вигляду, рівнів освіченості, претензій — у цю мить пара набуває особливого блиску, лакованості — і бризки слини від чужого сміху до неї не пристають. Молодий чоловік під руку з літньою жінкою, нечупара поряд із денді, танцюристка кабаре, прив’язана до аскета, — усі ці люди почуваються доглибинно нормальними. Ось що має зворушувати нас. Вони дивитимуться на нас поблажливо, бо ми не настільки очевидно, грубо і зримо закохані, проте це нам до них треба ставитися делікатно й поблажливо.

Зрозумійте мене правильно. Я не вихваляю одну форму любові й не ставлю її вище за інші. Я не знаю, краще любити помірковано чи самозабутньо, певніше бути при цьому багатим чи бідним, сексуальніше мати гетеросексуальну чи гомосексуальну орієнтацію, надійніше перебувати в шлюбі чи не одружуватися. Я можу відчувати спокусу дидактизму, але це не колонка корисних порад. Я не можу визначити, закохані ви насправді чи ні. Якщо у вас виникає таке питання, то, ймовірно, ні — і це моя єдина порада (та навіть вона може виявитися хибною). Я не можу сказати, кого любити і як: на таких шкільних заняттях має розповідатися «як не треба» тією ж мірою, що і «як треба» (це нагадує письмові завдання з розвитку мовлення — як і що писати, людину навчити не можна — можна тільки показати, що написано не так, і заощадити їй час). Але я можу сказати вам, навіщо любити. Бо історія світу, яка зупиняється перед напівпронумерованим будиночком кохання лише для того, щоб зрівняти його з землею, без нього сміхотворна і безглузда. Історія світу без любові сповнюється брутальної пихи. Наша випадкова мутація така важлива, бо позбавлена практичної необхідності. Кохання не змінить історію світу (ця казочка про ніс Клеопатри — виключно для сентименталістів), але воно здатне на значно важливішу річ: навчити нас не здаватися перед лицем історії, не зважати на її гордий марш. Кохання каже: я не приймаю ваших правил, прошу вас дуже, ви не справляєте на мене ніякого враження, та й у який дурний однострій ви вбралися. Звісно, ми закохуємося не спеціально для того, щоб світ не зазнавався, однак це з тих речей, на які любов неодмінно впливає.

Любов і істина — це надзвичайно важливий зв’язок. Чи казали ви колись стільки правди, як тоді, коли вперше закохалися? Чи бачили світ так чітко? Любов дає нам змогу бачити правду, зобов’язує нас казати правду. Ті, хто в ліжку, прислухайтеся до застереження, що чаїться в цих словах: «У ліжку [29] В оригіналі карколомне «lying in bed» — де перше слово можна прочитати і як «лежачи», і як «брешучи». ми кажемо правду». Звучить як парадокс від філософа-першокурсника. Але ці слова більші (і менші) за це: вони є описом морального обов’язку. Не закочуйте очі, не стогніть спеціально, не вдавайте оргазму. Говоріть правду своїм тілом, навіть якщо (і особливо якщо) вона не мелодраматична. Ліжко — одне з перших місць, де можна брехати й не бути на цьому спійманим, де можна кричати й сопти в темряві, а потім вихвалятися, що ти «можеш». Секс — не акторство (хоч у якому ми захваті від власного сценарію); секс — правдивий. Те, що ви робите в темряві, впливає на те, як ви бачите історію світу. Ось так просто.