Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Проте кохання — це не ядерна бомба, тож доберімо більш затишну аналогію. Я пишу ці рядки в домі мого друга в Мічигані. Це нормальний американський будинок з усіма можливими новітніми приладами (окрім приладу, який виробляв би щастя). Він привіз мене вчора з детройтського аеропорту. Коли ми під’їхали до гаража, він дістав із бардачка пульт і владним дотиком звелів дверям розступитись і впустити авто. Ось таку аналогію я пропоную. Ви приїхали додому (чи вам здається, що додому) і на під’їзді до гаража намагаєтеся звичними чарами відімкнути двері. Нічого не відбувається: зачинено. Ви пробуєте знову. Знову нічого. Спочатку ви дивуєтеся, потім хвилюєтеся, потім сердитеся, не вірячи своїм очам, ви сидите перед гаражем, не вимикаючи двигуна — тижнями, місяцями, роками, чекаючи, доки двері відчиняться. Але машина у вас не та, гараж не той, і сидите ви не перед тим будинком. Одна з неув’язок полягає в тому, що й серце не такої форми, як його малюють.

«Тож нам треба любити чи вмерти» [26] Переклад М. Скуратівського. , — писав В. Г. Оден, і Е. М. Форстер згодом зреагував на ці слова декларативно: «Оскільки він колись написав “Тож нам треба любити чи вмерти” — він має владу кликати мене за собою». Проте Одена цей відомий рядок із вірша «1 вересня 1939 року» не влаштовував. «Чорт, та це брехня! — прокоментував ці слова він. — Ми все одно помремо». Тож у наступній редакції вірша він змінив цей рядок на більш логічний «Тож нам треба любити і вмерти». Згодом він узагалі його прибрав.

Ця зміна «чи» на «і» — одна з найвідоміших правок у поезії. Коли я про неї дізнався, то не втримався від оплесків — наскільки чесна твердість Одена-критика впевнено взяла гору над натхненням Одена-поета. Якщо рядок звучить красиво, але не є правдивим — геть його; таке ставлення оптимістично вільне від письменницької самозакоханості. А тепер я не настільки певен, що ця правка була потрібна. Звичайно, «ми маємо любити одне одного — і померти» — за такими словами стоїть логіка, але з точки зору людського життя вони настільки ж цікаві і вражають нашу уяву, як «ми маємо слухати радіо — і померти» або «ми маємо не забути розморозити холодильник — і померти». Оден слушно ставився до власної риторики обережно, але заявляти, що слова «Тож нам треба любити чи вмерти» — це неправда, оскільки ми все одно помремо (чи тому, що ті, хто нікого не любить, не зникають з лиця землі моментально) — погляд людини вузькочолої чи забудькуватої. Існують не менш логічні й більш переконливі способи прочитати цей рядок. Перший, очевидний: ми маємо любити одне одного, бо якщо цього не буде, то ми врешті одне одного повбиваємо. Другий: ми маємо любити одне одного, бо без цього любов не буде наснажувати наше життя — а такий стан мало чим відрізняється від смерті. Так що зовсім немає ніякої «брехні» у твердженні, що ті, хто отримує найбільше в житті задоволення від інших речей, живуть порожньо, наче бундючні краби, що повзають морським дном у чужих мушлях.

Це небезпечна територія. Треба бути точними, але в жодному разі не сентиментальними. Якщо ми протиставляємо любові такі підступні, потужні явища, як влада, гроші, історія і смерть, то не можна відступати в самозакоханість чи снобістську розпливчастість вислову. Вороги любові мають вигоду з неконкретності її вимог, її здатності дуже сильно ізолювати. То з чого почнемо? Любов може робити людей щасливими, а може не робити; незалежно від того, чи це вдається, основна її дія — наснажувати. Чи колись іще говорили ви так красиво, так мало потребували сну, так охоче знову і знову займалися сексом, як тоді, коли були вперше закохані? Люди анемічні починають сяяти зсередини, а здорові взагалі стають нестерпними. Далі закоханість дає нам певність, розправляє наші плечі. Ви відчуваєте, ніби вперше в житті випросталися; ви здатні на що завгодно, поки це відчуття триває, ви можете оволодіти всім світом. (Чи не варто тут провести межу: кохання додає певності, а сексуальна перемога просто лестить самолюбству?) Відтак кохання покращує зір — неначе око протерли «двірниками». Чи колись бачили ви все так чітко, як тоді, коли вперше закохалися?

Де в природі ми бачимо приклади кохання? Навряд чи ми їх побачимо. Трапляються види, що, здається, утворюють пари на все життя (хоча уявляєте собі, скільки можливостей для адюльтеру існує в довгих перельотах і міграціях через водойми); але загалом ми бачимо просто вияви сили, домінантності й сексуальну зручність. Представниці і представники поглядів фемінізму і чоловічого шовінізму по-різному інтерпретують природу. Феміністки шукають приклади безкорисливої поведінки в тваринному царстві — ситуації, коли самці в тих чи інших видах виконують дії, які в людському суспільстві характеризуються як «жіночі». Ось, наприклад, імператорський пінгвін: насиджує яйце самець, місяцями носить його в лапах, захищаючи складкою живота від суворої антарктичної погоди… Так, відповість на це шовініст, а що робить самець морського слона? Просто цілий день валяється на березі й трахає кожну самицю, яка трапиться на очі. На жаль, така поведінка видається ближчою до типової, ніж поведінка самця-пінгвіна. І якщо знати чоловіків так, як їх знаю я, то в безкорисливості пінгвіна є підстави сумніватися. Може, він просто розважив, що коли вже роками сидиш в Антарктиді, то найрозумнішим буде лишатися вдома й глядіти яйце, а самиця хай собі ловить рибу в крижаній воді. Можливо, пінгвін вирішив, що йому так зручніше.