Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Нам необхідно тримати ці слова під склом. А виймаючи, треба бути з ними надзвичайно обережними. Чоловік каже жінці: «Я тебе кохаю», — щоб покликати її до себе в ліжко; жінка каже чоловікові: «Я тебе кохаю», — коли хоче вийти за нього заміж; обоє кажуть: «Я тебе кохаю», — щоб угамувати страх, щоб переконати себе в дії мовленого слова, аби запевнити себе, що обіцяне збулось, аби обманути себе, що воно не розвіялося. Стережімося такого слововживання. «Я тебе кохаю» не повинне ходити у світі, як валюта, як акція, не повинне приносити дивіденди. Ці слова здатні на подібне, якщо ми їм дозволимо. Але бережімо цю вигідну фразу для того, аби прошепотіти в потилицю, з якої сонна рука щойно намагалася прибрати відсутнє волосся.

Зараз я не біля неї — мабуть, ви здогадалися. Трансатлантична телефонна лінія дає глузливу, давно знайому луну. «Я тебе кохаю» — і до того, як ці слова долинуть до неї, я чую, як моє металеве друге «я» відказує: «Я тебе кохаю». Це мене не влаштовує — слова-відлуння стають публічними. Я пробую знову — результат той самий. «I love you I love you» — то була якась сентиментальна пісенька, популярна протягом шаленого місяця, відтак вона перейшла у клубний обіг, де повненькі рокери з намащеним гелем волоссям і чуттєвим голосом співатимуть її, аби полонити дівчат, які розсілися в перших рядах. «I love you I love you» — соло-гітара посміюється, у відкритому роті барабанщика видно мокрий язик.

У коханні треба бути точним — у його мові і його жестах. Якщо любов нас порятує, то дивитися на неї слід так само чітко, як і на смерть. Чи потрібно вчити цього в школі? Перший семестр — дружба, другий семестр — ніжність, третій семестр — пристрасть. А що? Учать же, як куховарити, лагодити машини, пояснюють, як трахатися, не вагітніючи; та й школярам це, гадаємо, вдається значно краще, ніж нам, але яка їм з того користь, якщо вони нічого не знають про любов? Очікується, що вони самі як-небудь випливуть. Що природа візьме своє, запрацює, як автопілот у літаку. Однак Природа, на яку ми спихаємо відповідальність за все, чого не розуміємо, на самоплині працює не дуже. Довірливі, недосвідчені призовники до шлюбу, вимкнувши світло, так і не дізнаються, що Природа має відповідь на всі питання. Їм, незайманим, казали, що любов — то земля обітована, ковчег, у якому двоє можуть уникнути Потопу. Може, це й ковчег, але такий, де канібалізм — не рідкість, ковчег, де за капітана шалений дід, який б’є по шиї ціпком із соснового дерева, який будь-якої миті може викинути тебе за борт.

Почнімо з початку. Любов робить нас щасливими? Ні. А тих, кого ми любимо? Теж ні. Від любові все стає добре? Зовсім ні. Звичайно, я колись у все це вірив. Хто ж не вірив (та й хто досі не зберігає цю віру в трюмі психіки)? Це все в наших книжках, у кіно, це сонячний захід багатьох романів. Навіщо ж тоді любов, якщо вона не панацея? Звичайно, із самої її сили, за тим, наскільки ми її прагнемо, ми можемо зробити висновок, що любов, коли досягнуто взаємності, полегшує щоденний біль, є якимсь ненапружливим анальгетиком?

Двоє кохають одне одного, але не щасливі. Який висновок ми можемо зробити? Що хтось один насправді не кохає другого, що вони до певної міри одне одного люблять, але недостатньо? Я поставлю під питання оце «насправді», я поставлю під питання таке «достатньо». Я двічі у своєму житті був закоханий (що, як на мене, багато) — один раз щасливо, другий ні. І сáме нещасливе кохання дало мені більше дізнатися про природу цього почуття — хоча не тоді, а через роки. Дати, деталі — заповнюйте ці поля на свій розсуд. Але я кохав і був коханий довго, багато років. Спочатку я був зухвало щасливий, сповнений нахабної, соліпсистської радості, але здебільшого був дивно, прикро нещасний. Чи достатньо я її кохав? Я розумів, що так: я відмовився від половини свого майбутнього заради неї. Чи вона кохала мене достатньо? І це я знав: вона відмовилася від половини свого минулого заради мене. Ми прожили поряд багато років, переймаючись, що ж не так у винайденому нами рівнянні. Взаємне кохання не додало нам щастя. Але ми вперто наполягали, що додало.

І згодом я подивився збоку на свою думку про любов. Ми думаємо, що вона — дієва сила. Моя любов ощасливлює її, її любов ощасливлює мене, що ж тут може бути неправильно? Це неправда: такий погляд формує хибну концептуальну модель. Із такої думки випливає, що любов — це така собі чарівна паличка, те, що дивовижним чином розплутує вузли, заповнює капелюх фокусника хустками, випускає в повітря голубів нізвідки. Але справжня природа кохання, любові — не зі сфери магії, а радше з фізики елементарних частинок. Моє кохання не ощасливлює її, та й не може цього — моє кохання може тільки вивільнити її здатність бути щасливою. Тепер усе стає зрозумілішим. Як так виходить, що я не можу зробити її щасливою, а вона мене? Просто: очікуваної ядерної реакції не відбувається, частинки бомбардують променями не тієї довжини хвилі.