Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Ми боїмось історії, ми даємо датам себе залякувати.

І що далі? Усі порозумнішали? Люди припинили будувати нові гетто, де переслідували людей по-старому? Припинили робити старі помилки, чи нові помилки, чи старі помилки на новий лад? (І чи повторюється історія — спочатку як трагедія, потім як фарс? Ні, це занадто грандіозно, ми занадто схематизуємо історію. У неї просто буває відрижка, і ми знову відчуваємо смак тієї цибулі, якої вона наїлася кілька століть тому.)

Дати не кажуть правди. Вони покрикують на нас: наліво, направо. Якщо ви — жалюгідний хвалько, займайтеся датами. Вони хочуть змусити нас вважати, що ми постійно рухаємося вперед, що весь час відбувається поступ. А що було після 1492 року?

Отака дата мені подобається. Давайте святкувати не 1492, а 1493 рік — не відкриття, а повернення. Що було в 1493 році? Передбачувана слава, звичайно, поклони й дарунки королю, геральдичні покращення Колумбового герба. А ще було й таке. Перед відплиттям тому, хто першим побачить Новий Світ, обіцяли нагороду в 10 000 мараведі. Виграв цей приз простий матрос, але після повернення Колумб забрав гроші собі (знову голуб посунув ворона вбік у світовій історії). Матрос, розчарувавшись, вирушив у Марокко, де, подейкують, змінив віру. Цікавий був рік — 1493-й.

Історія — це не те, що сталось. Історія — це просто те, що нам розповідають історики. Була певна закономірність, стільниковий малюнок, рух, експансія, марш демократії — це гобелен, потік подій, складна оповідь, взаємопов’язана, яка надається до тлумачення. Одна цікава розповідь підводить до іншої. Спочатку були королі й архієпископи, трохи божественних витівок за кулісами, потім розпочався марш ідей і рух мас, потім дрібні місцеві події, які означають дещо поважніше, але весь час тут зв’язки, поступ, значущість, оце випливає з того, це сталося через оте. І ми, читачі історії, страждальці історії, шукаємо в цьому плетиві обнадійливих висновків, щоб рухатися вперед. І ми прикипаємо до історії, як до альбому з салонними світлинами, уривками розмов, чиїх учасників можемо легко повернути до життя у своїй уяві, і весь час історія для нас — щось ніби мультимедіа-колаж, і фарбу на нього наносили радше валиком маляра, ніж верблюжим пензлем митця.

Історія світу? Просто відлуння голосів у пітьмі, óбрази, що сяють кілька століть. А потім згасають — оповідки, давні перекази, які інколи наче перетинаються, дивні проміжні ланки, несподівані зв’язки. Ми лежимо тут, у лікарняному ліжку нашого сьогодення (які ж на ньому зараз гарні чисті простирадла), і бульки щоденних новин подаються нам через крапельницю. Нам здається, що ми знаємо, хто ми, хоча й не зовсім розуміємо, навіщо ми тут чи коли нас випишуть. А поки ми переймаємось і крутимось у перебинтованій непевності (чи є ми зі своєї волі пацієнтами?), ми займаємося фабуляцією. Ми придумуємо оповідку за оповідкою, щоб приховати факти, яких не знаємо чи не приймаємо, беремо кілька реальних фактів і вигадуємо, відштовхуючись від них. Наші біль і паніка тільки полегшуються заспокійливою фабуляцією; це ми називаємо історією.

Одну річ я скажу на захист історії. Вона дуже добре знаходить. Ми намагаємося щось приховати, а історія його не відпускає. Час на її боці, час і наука. Хоч як люто ми замазуємо чорнилом наші перші думки, історія знаходить спосіб прочитати закреслене. Ми таємно ховаємо своїх жертв (задушених князевичів, опромінених оленів), але історія виявляє, що ми з ними зробили. Ми втратили «Титанік», як видавалося, назавжди в чорноті кальмарового чорнила, а його підняли з дна. Нещодавно знайшли й залишки «Медузи» біля берегів Мавританії. Шукачі розуміли, що скарбів годі сподіватися — вони тільки й добули, що кілька мідних цвяхів з корпусу фрегата та зо дві гармати. Але все одно подалися туди, шукали і знайшли.

На що ще здатна любов? Якщо ми маємо її рекламувати на продаж, то добре відзначити, що з неї починається громадянська мужність. Не можна любити людину без підкріпленого уявою співчуття, без погляду на світ очима іншого. Не можна бути гарним коханцем, митцем чи політиком без цієї здатності (таким-сяким можна, але ви мене зрозуміли). Покажіть мені тиранів, які були гарними коханцями. Під чим не маю на увазі «які багато, активно трахались» — усім відомо, що влада є великим афродизіаком (і антиафродизіаком теж). Навіть наш демократичний герой Кеннеді обробляв жінок, як працівник за конвеєром фарбує корпуси машин.