Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Ковчега там ще не було в 1943 році, коли Спайк Тіґґлер, який щойно рік чи два виріс із коротеньких штанців, поїхав із батьком до Кітті-Гока. Пам’ятаєте Спайка Тіґґлера? Чорт, та хто ж не знає Спайка Тіґґлера! Той, який кинув футбольний м’яч [30] Ідеться про американський футбол. на Місяці. Той самий, який на Місяці футбольним м’ячем кидався, хай йому? Саме так. Найдовший пас в історії НФЛ, чотириста п’ятдесят ярдів просто в руки вулканічному кратеру. Тачдаун! Ось що треба було вигукнути, і це серед потріскування перешкод почули ми тут, на Землі. Тачдаун-Тіґґлер — так його прозивали у світі, щонайменше рік-два прозивали. Тачдаун-Тіґґлер, який проніс у капсулу футбольний м’яч (як?). Пам’ятаєте, коли його запитали, чому він так зробив, він зробив непроникне обличчя? «Завжди хотів пограти за “Вашингтон Редскінз”, — відказав він. — Сподіваюся, хлопці бачили». Хлопці справді бачили, бачили вони й прес-конференцію, і написали йому з проханням принести отой самий м’яч, пропонуючи за нього навіть на сьогодні кругленьку суму. Але Спайк так і залишив його в запорошеному кратері — раптом нагодиться який-небудь ранінгбек [31] Гравець на задній позиції, який, зокрема, приймає пас від квотербека. з Марса чи Венери. Тачдаун-Тіґґлер — так вони назвали його на великій розтяжці над вулицею у Вейдсвіллі, Північна Кароліна, містечку з одним банком, де довелося на заправці завести ще й крамничку з алкоголем, щоб бодай трохи отримувати зиск: «ВЕЙДСВІЛЛЬ ГОРДО ВІТАЄ СВОГО НАЙКРАЩОГО СИНА — ТАЧДАУНА-ТІҐҐЛЕРА». Усі вибігли надвір того спекотного ранку 1971 року, коли Тіґґлер в’їхав до містечка на лімузині з відкритим верхом, наче кінозірка. Навіть Мері-Бет, яка двадцять років тому дозволила Спайкові дещо вільно з собою повестись, а потім тиждень чи два хвилювалася з цього приводу і яка практично не могла сказати про нього жодного доброго слова, доки його не обрали в проект «Аполлон», — навіть вона вийшла подивитися й нагадала навколишньому люду — разів зо два до того вона освіжала в інших цей спогад, — що колись вони зі Спайком були, ну, справді близькі. Навіть тоді, заявляла Мері-Бет, вона відчувала, що він далеко піде. А ви з ним, Мері-Бет, поцікавилася одна з дотепних місцевих кумась, наскільки далеко зайшли? На це Мері-Бет блаженно всміхнулася, неначе Мадонна на розмальовці, бо розуміла: хай що вона відповість, це тільки звеличить її в очах громади.

Тим часом Тачдаун-Тіґґлер доїхав до кінця Мейн-стрит і завернув до перукарні під назвою «Стригуча радість», де можуть постригти навіть вашого пуделя, якщо ви його притримаєте, і поки з гучномовців без кінця долинало «Не забуду я рідне село / і як радісно завжди було / Повертатись додому…», Спайка Тіґґлера вітали тричі з одного боку і тричі — з другого. Лімузин рухався поволі, бо після першого кола пошани Спайк став на заднє сидіння, щоб усі його бачили, і щоразу, коли проминав алкозаправку, її господар Бак Вайнгарт гукав його: «Ти її вести будеш чи доїти?» — згадуючи, як Спайк заїдався до повільних водіїв, коли вони вдвох колись бурунили місто. Шість разів Бак Вайнгарт репетував: «Агов, Спайку, вести чи доїти!» — а Спайк, кремезний, темноволосий, махав йому, панібратськи киваючи. Пізніше, за бенкетом у ресторані, який колись здавався Спайкові дуже пишним, а тепер нагадував поховальну контору, герой рідного містечка, спочатку такий незвичний з астронавтською стрижкою і в міському костюмі (наче хотів спробувати себе на роль президента Ейзенгауера), виголосив промову про те, що завжди слід пам’ятати, звідки ти прийшов, хоч як ти віддалився від рідної домівки. Присутнім промова видалася красивою і гідною, а один з тих, хто з місця відповів йому, навіть вніс пропозицію перейменувати Вейдсвілль на честь досягнення його великого сина і дати містечку назву Мунсвілль. Громада на кілька тижнів загорілася цією ідеєю, але поступово охолола, частково через заперечення старої Джессі Вейд, останньої живої онучки Рубена Вейда — мандрівного торгівця, який колись на початку століття вирішив, що в цій місцевості добре ростимуть гарбузи. З гарбузами в нього не вдалось, але це не причина, щоб ганьбити засновника сьогодні.

Спайк Тіґґлер не завжди був у Вейдсвіллі такий популярний, як того дня 1971 року, і не лише мати Мері-Бет вважала його шаленим і казала, що зарано війна скінчилася — треба було би посадити юного Тіґґлера на пароплав і відправити на схід, хай би там із японцями бився, а не з половиною рідного міста. Коли на Хіросіму скинули бомбу, йому було п’ятнадцять: цією подією мати Мері-Бет засмучувалася з суто місцевих причин; проте у свій час і Спайк отримав свою війну, літаючи винищувачами F-86 над річкою Ялуцзян. Двадцять вісім місій, два «міги-15» збито. Уже цим можна було б пишатися Вейдсвіллю, хоча Тіґґлер на той час не повернувся, не повернувся й згодом. Як він це потім пояснював у 1975 році, уперше звертаючись по фінансування в ресторані «Місячний пил» (таке перейменування сподобалося навіть Джессі Вейд), життєвий рух людини, кожної людини, позначений втечею і поверненням. Втеча — повернення, втеча — повернення, як припливи, що граються в бухті Елбермейл, річкою Пасквотенк сягаючи Елізабет-Сіті. Нас усіх відносить припливом, а потім ми з припливом вертаємося. Деякі слухачі більшу частину свого життя практично не виїжджали з Вейдсвілля, тож їхньої думки з цього приводу було годі очікувати, а Джефф Клейтон потім зауважив, що коли він торік проїхав через Фаєтвілль в об’їзд Форт-Бреґґа, щоб навідатися до Світової зали слави гольфу в Пайнхерсті, а потім вчасно повернувся на кухоль пива з Альми — то йому це не дуже скидалося на припливи на річці Пасквотенк; проте що той Джефф Клейтон знає. Так що всі згодилися повірити Спайкові на слово, оскільки Спайк не просто у світ виходив, а і — як пам’ятно відзначила стара Джессі Вейд — і зі світу теж.