Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

— Як ти вважаєш, це природний жест гостинності? — раптом спитала Аманда Ферґюссон.

Міс Лоґан замислилася над цим химерним питанням.

— Так, — відказала, оскільки до того вони неодноразово зустрічалися з такою поведінкою.

— Мій батько сказав би, що це просто тваринна дія — підкупити незнайомців, аби не накликати їхнього гніву. Це була частина його віри. Сказав би, що ці кочовики поводяться, як жуки.

— Як жуки?

— Мій батько цікавився комахами. Казав мені посадити одного жука в коробочку й постукати по кришці — і той відгукнеться, бо подумає, що це шлюбна пропозиція іншого жука.

— Я не вважаю, що вони поводяться, як жуки, — сказала міс Лоґан, обережно акцентуючи, що це суто її особиста думка і вона нічим не хоче образити полковника Ферґюссона.

— І я теж.

Міс Лоґан не зовсім уловлювала настрій очільниці. Пройшовши таку відстань, щоб помолитися за батькову душу, вона, здавалося, продовжувала сперечатися з його тінню.

На першому крутому схилі Великого Арарату вони припнули коней до колючого куща і стриножили їх. Далі треба було йти пішки. Міс Ферґюссон, здійнявши парасольку, з пістолетом на поясі, очолювала процесію твердою ходою праведниці; міс Лоґан, на якій гойдалася торба з лимонами, намагалася не відставати: схил ставав дедалі крутішим; провідник-курд під тягарем багажу йшов позаду. Якщо вони вирішили досягти лінії снігів, то їм слід було готуватися до двох ночівель на горі.

До вечора вони щосили рухалися вперед, і незадовго до сьомої години, коли колір неба ставав ніжно-абрикосовим, сіли перепочити на скелястому виступі. Спочатку вони не зрозуміли, що за звук пролунав і що він означає. Щось негучно загуркотіло, якимсь гранітним риком, але не було до кінця зрозуміло, вгорі чи внизу. Потім почала тремтіти земля під ногами, і почулося щось ніби грім — тільки внутрішній, притлумлений, страшний: наче якесь давнє підземне божество шаленіло й рвалося на волю. Міс Лоґан із жахом поглянула на очільницю. Аманда Ферґюссон дивилася в бінокль на монастир Святого Якова — і на її лиці було видно штивне задоволення, що вразило компаньйонку. Міс Лоґан була короткозора, тож радше з виразу обличчя міс Ферґюссон зрозуміла, що відбувається. Коли їй нарешті було передано бінокль, вона змогла на власні очі побачити, що всі стіни й дахи маленької обителі, яку вони проминули щойно вранці, попадали й лежать у жахливому безладі.

Міс Ферґюссон підвелася на ноги й швидко рушила вгору.

— Хіба ми не будемо допомагати тим, хто вижив? — невпевнено спитала міс Лоґан.

— Там ніхто не виживе, — відказала очільниця. І різкіше додала: — Вони мали передбачити цю кару.

— Кару?

— За непослух. За те, що робили вино з Ноєвої лози. За те, що збудували церкву й чинили в ній блюзнірство.

Міс Лоґан обережно придивилася до Аманди Ферґюссон, не знаючи, як висловитися, що, на її необізнану думку, подібна кара видається надмірною.

— Це — свята гора, — холодно мовила міс Ферґюссон. — Гора, де спочиває Ноїв ковчег. У такому місці і малий гріх стає великим.

Міс Лоґан не порушила тривожної тиші — вона просто пішла за Амандою, яка поспішала вгору промоїною. Нагорі міс Ферґюссон почекала і звернулася до неї:

— Ти думаєш, що Бог — як Лорд Головний Суддя в Лондоні. Очікуєш на якусь адвокатську промову. Бог цієї гори — це той Бог, який врятував з усього світу тільки Ноя і його родину. Не забувай.

Міс Лоґан ці спостереження дуже схвилювали. Чи справді міс Ферґюссон порівнює землетрус, який зруйнував село Архурі, з самим Потопом? Чи вона уподібнює порятунок двох білих жінок і курда до порятунку Ноєвої родини? Готуючись до експедиції, вони чули, що в таких горах магнітний компас без користі, бо в цьому камінні багато заліза. Схоже, тут можна було дезорієнтуватись і в іншому теж.

Що вона робить на Ноєвій горі разом із прочанкою, що дійшла до крайнього фанатизму, і бородатим селянином, з яким не може спілкуватися, коли скеля внизу вибухнула, наче порох, який вони принесли, щоб задобрити місцевих вождів? Усе говорить їм іти вниз, а вони все одно пнуться вгору. Курд, котрий, як вона очікувала, мав би втекти, зачувши перші поштовхи з-під землі, лишався з ними. Може, він має намір перерізати їм горлянки вві сні.

Вони переночували, а щойно сонце зійшло, рушили далі вгору. На грубому тлі скелі їхні білі парасолі виділялися яскравими плямами. Під ногами вже був голий камінь і гравій, ріс тільки лишайник, було абсолютно сухо. Можна було подумати, що вони йдуть поверхнею Місяця.