— Це вино?
— Звичайно, — усміхнувся священик, немов запрошуючи жінок насолодитися, вочевидь, невідомим у їхніх далеких краях напоєм.
— Воно зроблене з винограду?
— Маєте рацію, пані.
— Скажіть, де виріс той виноград, із якого його зроблено?
Архімандрит розкинув руки й широким жестом показав усю довколишню місцевість.
— А лозу, на якій виріс виноград, хто посадив?
— Наш великий предок і праотець — Ной.
Міс Ферґюссон підбила підсумок цієї бесіди — на думку її компаньйонки, без потреби:
— То ви пригощаєте нас вином, зробленим із Ноєвої лози?
— Це честь для мене, пані, — знов усміхнувся священик. Здавалося, він очікував якщо не особливої подяки, то принаймні подиву. Натомість міс Ферґюссон підвелася з місця, забрала в міс Лоґан чашу, з якої та навіть не встигла скуштувати, і віддала служнику. Ні слова не сказавши, вона вийшла з келії архімандрита й так помчала через двір, що три вівці інстинктивно кинулися бігти за нею вниз із гори. Міс Лоґан, зробивши кілька знічених жестів священику, кинулася доганяти очільницю. Без слів проїхали вони пишні абрикосові сади, не звернули уваги на пастуха, який простягав їм посудину з молоком, мовчки повернулися до села, де до міс Ферґюссон повернулася зважена ґречність — і вона попросила старійшину їх десь одразу розмістити. Старий запропонував власний будинок, найбільший в Архурі. Міс Ферґюссон подякувала йому, вручила невеликий пакунок цукру, який той поважно прийняв.
Того вечора в їхній кімнаті накрили стіл — не більший за табурет для піаніста. Їм подали лош — тонкі місцеві перепічки, нарізану шматками холодну баранину, зварені натвердо яйця, почищені й розділені на половинки, і плоди суничного дерева. Вина їм не подали — чи то через звичаї дому, чи тому, що чутка про подію в монастирі обігнала їх і прийшла до старійшини раніше. Натомість вони знову пили овече молоко.
— Це блюзнірство! — нарешті сказала міс Ферґюссон. — Блюзнірство. На Ноєвій горі. Він живе як фермер. Запрошує до себе на ночівлю жінок. Робить вино з лози Патріарха. Це блюзнірство.
Міс Лоґан розуміла, що краще не відповідати, а тим більше не захищати доброго й симпатичного архімандрита. Вона пригадала, що обставини візиту не дали їм змоги оглянути давню вербу, що виросла з дошки Ноєвого ковчега.
— Ми зійдемо на гору, — сказала Ферґюссон.
— Але ми не знаємо, як це зробити.
— Ми зійдемо на гору. Гріх треба змити водами Потопу. Цей чернець чинить подвійне блюзнірство. Наберемо в пляшки снігу зі святої гори. Чистий сік Ноєвої лози, по який ми приїхали, осквернено. Натомість ми принесемо воду, яка очищує. Тільки це врятує нашу подорож.
Міс Лоґан кивнула — не стільки погоджуючись, скільки вражено поступаючись.
Вони вийшли з села Архурі зранку 20 червня року Божого 1840 в товаристві тільки провідника-курда. Старійшина сказав їм, що, на жаль, у селі вважають, що ця гора священна і ніхто не повинен підійматися на неї вище за монастир Святого Якова. Він і сам поділяє ці переконання. Старійшина не намагався відрадити мандрівниць від походу, але наполіг, щоб міс Ферґюссон позичила в нього пістолет. Зброю вона причепила до пояса, не маючи ні бажання, ні вміння нею користуватися. Міс Лоґан несла невелику торбу лимонів, як їм також порадили.
Дами виїхали, накрившись білими парасольками від ранкового сонця. Дивлячись угору, міс Ферґюссон помітила, як навколо верхівки формується хмара-німб. Щоденне чудо, відзначила вона собі. Кілька годин здавалося, що вони майже нікуди не просуваються, — йшли пустельною місцевістю, вкритою піском і жовтуватою глиною, на якій лише де-не-де витикалися покручені колючі кущі. Міс Лоґан помітила кількох метеликів і багато ящірок, але в глибині душі була розчарована, що тварини з Ковчега ніяк себе не виявили. Вона зізналася собі, що по-дурному уявляла схили гори як такий собі зоосад. Але тваринам було сказано піти плодитися й множитися. Певне, вони послухались.
Вони спускалися в кам’янисті видолинки, в жодному з яких не було ані найменшого струмка. Здавалося, гора суха, як крейдяні пагорби Сассексу. Потім трохи вище їх здивували зелена полонина і трояндові кущі, на яких розпустилися ніжно-рожеві квіти. Вони обійшли відріг і набрели на невеликий табір — три-чотири грубі намети, з повстяними стінами й чорними дахами з козячої вовни. Міс Лоґан присутність кочовиків, чиє стадо виднілося на нижчому схилі, дещо стривожила, але міс Ферґюссон спрямувала коня просто до них. Лютий на вигляд чоловік, чиє волосся нагадувало дах його ж намету, простягнув їм грубо зліплену чашу. Там було кислувате молоко, змішане з водою, і міс Лоґан, трохи нервуючи, випила. Вони кивнули, всміхнулись і продовжили свій шлях.
Читать дальше