Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

— Звичайно, залежить.

— Як?

— Рай зараз демократичний, — промовила вона. І додала: — Чи принаймні він такий, якщо ви хочете, щоб він таким був.

— Як це — демократичний Рай?

— Ми більше не нав’язуємо людям Рай, — сказала вона. — Ми дослухаємося до їхніх потреб. Хочуть щось отримати — отримують, ні — то ні. І, звичайно, вони отримують такий Рай, якого хочуть.

— І чого загалом вони хочуть?

— Ну, ми виявили, що продовження життя. Тільки… безумовно, кращого.

— Секс, гольф, шопінг, зустрічі з відомими людьми і добре самопочуття? — наче обороняючись, промовив я.

— По-різному. Але, правду кажучи, різниця не надто велика.

— Не така, як раніше.

— А, як раніше, — вона всміхнулася. — Це, звичайно, було до мене, але так, раніше мрії про Рай були амбіційнішими.

— А Пекло? — спитав я.

— Що?

— Чи воно існує?

— Ні, ні, — відказала вона. — То була просто необхідна пропаганда.

— У мене виникало таке питання, розумієте. Адже я бачив Гітлера.

— Багато хто бачив. Він… така собі туристична пам’ятка, справді. Як він вам?

— Ну, я особисто з ним не спілкувався, — твердо відказав я. — Руку я б йому не потиснув. Я дивився на нього з-за кущів.

— Так-так. Багато хто воліє бачити його так.

— Тож я і подумав, що, певне, Пекла немає.

— Слушний висновок.

— Просто цікаво, — мовив я, — а що він робить цілими днями?

Я уявив собі, як він щоразу ходить на берлінську Олімпіаду 1936 року, дивиться, як німці всюди перемагають, а Джесс Овенс [37] Чорношкірий американський легкоатлет, який у 1936 році здобув чотири золоті медалі на Олімпіаді в Берліні. Після його перемоги в стрибках у висоту Гітлер залишив трибуну. падає — а потім повертається додому і їсть квашену капусту, слухає Ваґнера й забавляється з грудастою білявкою істинно арійського походження.

— На жаль, ми поважаємо конфіденційність наших гостей.

— Звичайно.

І це було правильно. Я б теж не хотів, як на те, щоб будь-хто міг знати, чим я займаюся.

— То що ж, не існує Пекла?

— Ну, є таке місце, яке ми називаємо Пеклом. Але це більше схоже на тематичний парк. Там, де, знаєте, скелети висовуються, гілки в обличчя, смердючі бомби тощо. Просто щоб добре людину налякати.

— «Добре налякати», — відзначив я, — це антонім «дуже сильно й по-справжньому налякати»?

— Власне. Виявляється, людям це сьогодні дуже потрібно.

— Чи ви знаєте, як було у Раю раніше?

— Раніше? Так, ми знаємо, як було в Старому Раю. У нас записано.

— Що з ним сталося?

— Ну його ніби закрили. Люди його більше не хочуть. Люди його більше не потребують.

— Але я знав деяких людей, які ходили до церкви, хрестили діточок, не лаялися поганими словами. Як же вони?

— А, є такі, — сказала вона. — Про них дбають. Вони моляться і дякують так, як ви граєте в гольф і займаєтеся сексом. Видається, що їм дуже подобається, що вони мають те, чого хотіли. Ми їм гарних церков набудували.

— Для них Бог існує? — спитав я.

— Так, звичайно.

— А для мене — ні?

— Здається, що ні. Хіба що ви можете змінити свої вимоги до Раю. Можу цим зайнятися. Представити ваші інтереси.

— Поки що мені вже є чимало такого, про що подумати.

— Гаразд. То до зв’язку.

Тієї ночі я спав погано. На сексі зосередитися не вдавалося, хоча вони старалися, як могли. Може, в мене нетравлення? Може, я осетра занадто швидко їв, погано жував? і ось я знову хвилювався за власне здоров’я.

Наступного ранку я зіграв у гольф із рахунком 67 очок. Мій помічник Северіано зреагував на це так, ніби це була моя найкраща на його пам’яті гра, наче він і не знав, що я можу пройти поле з рахунком на 20 очок меншим. Потім я спитав дорогу і поїхав у бік єдиної помітної ділянки з поганою погодою. Як я очікував, Пекло мене сильно розчарувало — гроза на паркінгу, мабуть, була найцікавішим там явищем. Там були відставні актори, які штовхали довгими вилами інших відставних акторів у чани, на яких було написано «кипляча смола». Тварини-роботи з причепленими пластиковими дзьобами колупали трупи, зроблені з пінистої гуми. Я бачив Гітлера, який катався на поїзді-привиді, обіймаючи біляву дівулю з косичками. Були там кажани, труни з рипучими кришками, запах гнилих дощок. Що, люди справді цього хотіли?

— Розкажіть мені про Старий Рай, — попрохав я Марґарет наступного тижня.

— Багато в чому він такий, як вам розповідали про Рай. Я маю на увазі, принцип Раю такий: людина отримує те, чого хоче, чого очікує. Я знаю, що деякі люди уявляють його по-іншому, що там отримують те, на що заслуговують, але так ніколи не було. Нам доводиться виводити їх з омани.