Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Я поглянув на тацю. Розповім вам про цей сніданок. То був сніданок мого життя без жодної помилки. Наприклад, грейпфрут. Ви ж знаєте, як влаштований грейпфрут, як він стріляє соком на сорочку й вислизає з руки, якщо не притримати його виделкою чи ще чим-небудь, як м’якоть завжди міцно пристає до непрозорих перегородок, а потім раптом відривається з ними разом, який він кислий, а цукром посипати його все одно здається неправильним. Це ж такий він, грейпфрут, правильно? А тепер я вам розкажу про цей грейпфрут. Почну з того, що його м’якоть була рожева, а не жовта, і з кожної дольки вже зняли мембрану. Сам плід тримався на тарілці за допомогою чогось схожого на виделку чи шпажку, тож я навіть не мав брати його руками безпосередньо чи просто торкатися його. Я подивився, чи є цукор, але тільки за звичкою. Смак ніби складався з двох частин — своєрідна бадьора різкість, на зміну якій одразу приходила хвиля солодкості, і кожен із сокових мішечків (завбільшки приблизно з пуголовків), здавалося, вибухав у роті окремо. То був грейпфрут моєї мрії, не побоюся цього слова.

Як імператор, я відсунув убік виїдену шкоринку й підняв срібну накривку з оздобленої гербом тарілки. Звичайно, я знав, що там буде. Три шматочки смугастого підсмаженого бекону без хрящів і шкурки, що хрумке сало на них сяяло, як вогонь. Яєчня з двох яєць, і їхні жовтки мають дещо молочний відтінок, бо їх правильно полили жиром у ході готування, а краї перетворилися на філігранне золоте мереживо. Смажений помідор не надається до опису — мені простіше розповісти, яким він не був. Він не являв собою розквашену сукупність шкурки, решти хвостика, насінин, жил і червонястої води — він був цілісний, різався, рівномірно просмажився і смакував — так, це я пам’ятаю достеменно — смакував, як помідор. Сосиска: знов-таки, це не була ледь тепла трубочка конини, напхана у гумовий виріб, а щось таке брунатне й соковите… сосиска — інакше не скажеш. Усі інші, ті, які я, як мені здавалося, смачно їв раніше, тільки вчилися бути такими, вони проходили проби — але роль усе ж не отримали. Також на таці була закусочна тарілка у формі півмісяця з накривкою відповідної форми. Я підняв її: так, там лежали окремо посмажені скоринки від бекону, очікуючи, доки ними похрумтять.

Тост, джем — ну, ви можете їх собі уявити, самі помріяти, якими були вони. Але про чайник вам розповісти просто необхідно. Чай, звичайно, був справжній, він смакував так, наче його зібрали особисті прислужники якогось раджі. Ну а чайник… Колись, багато років тому, я поїхав за путівкою в Париж. Я відбився від екскурсії й пішов дивитися, де живуть розумні люди. До яких крамниць вони ходять, де їдять. Я проминув кафе на розі. Вигляд у нього був не особливо грандіозний, і лише на мить мені захотілося там присісти. Але я цього не зробив, бо за одним зі столиків побачив чоловіка, який пив чай. Коли він наливав собі нову чашку, я побачив маленький пристрій, який мені здався майже символом розкоші: до носика чайника на трьох ланцюжках було підвішено ситечко. Коли чоловік нахиляв чайник, ситечко опинялося точно під носиком і перехоплювало чаїнки. Я не міг повірити, що хтось колись серйозно замислювався над тим, щоб позбавити цього пана-чаювальника надзвичайно тяжкої праці: взяти нормальне ситечко й тримати його вільною рукою. Я пішов геть, відчуваючи щось на зразок праведного гніву. І ось на моїй таці стоїть чайник із гордим знаком шикарного паризького кафе. На носику на трьох срібних ланцюжках підвішено ситечко. Несподівано я побачив, що це зовсім не безглуздий винахід.

Після сніданку я поставив тацю на тумбочку й пішов до шафи. Відчинив — і ось він, весь мій улюблений одяг. Піджак, який мені подобається досі, хоча мені вже почали казати: «Який він у вас незвичайний, ви його часом не в секонд-хенді купили?» — мине ще років із двадцять, і він повернеться в моду. Вельветові штани, які дружина викинула, бо ззаду вони вже не підлягали ремонту; але хтось їх усе одно полагодив, і вигляд у них був майже новий — хоча, якщо вони вам не подобаються, то новими вони б вам не здалися. Сорочки простягали до мене рукави, а як же, їх ще ніхто так не бавив і не оточував такою турботою — вони рівним рядком висіли на оксамитових вішаках. Були туфлі, за якими я колись дуже журився, шкарпетки, діри з яких дивовижним чином зникли; краватки, які я бачив у вітринах. То була колекція одягу всякому на заздрість, але не це головне. Мені повернули впевненість: я буду знову собою. Я буду більш ніж собою.