Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

У фінського стенда своє обличчя, він дуже гарний. Все в ньому витримано в національних фінських кольорах — білому і блакитному, за прилавком з брошурами стоять біляві жінки в національних костюмах. Інакше кажучи, брошури вже існують. Брошури, котрі повинні привабити норвезьких туристів у Фінляндію. Вони є, та вони не досить хороші. Інакше не поясниш. Люди в посольстві, звісно ж, мають відомості про те, які брошури є у продажу, але, прочитавши їх, вони дійшли висновку, що ці брошури не годяться, і тоді, взявши ініціативу у свої руки, вони вирішили створити нову брошуру. Ідеальну брошуру про Фінляндію. От що їм потрібно. А це означає, що я повинен зібрати все, що є, з наявних брошур про Фінляндію, прочитати їх і створити таку чудову брошуру, що перевершить усі нині існуючі, сама залишаючись неперевершеною. Завдання не з простих, та якщо хтось і може його вирішити, то цією людиною, без сумніву, буду я. Я набрав із собою цілий стос брошур: «Готелі Фінляндії», «Чудові та незабутні враження», «Твоє місто Гельсінкі», «Світ мумі-тролів», «Silja Line» і ще одну брошуру, котра просто і нехитро називається «Фінляндія». Запихаю всю цю інформацію в торбинку і прямую у бік передбачуваного виходу, але потрапляю не туди. Я заблукав у нетрях стендів і країн і ніяк не можу вибратися з хащів, я зустрічаю людей з усіх частин світу і норвежців, скрізь норвежці, і азіати, і інуїти, індіанці і негри; «негри» тепер не можна казати, сам знаю, я про це читав; стільки всього доводиться пам’ятати, стільки всяких «треба» і «не можна»; ну а як же тоді слід говорити, коли хочеш сказати про негра, а назвати його цим словом не можна? По-моєму, «негр» звучить добре, у цьому немає нічого поганого, я не проти того, щоб дружити з неграми, однак у мене немає таких друзів, у мене взагалі майже немає друзів, і я сам питаю себе: чому так сталося, блукаючи «Світом туризму» серед суцільних подорожей, а подорожі — це можливості, адже хто ж знає заздалегідь, що може статися, якщо ти піддасися на вмовляння і вирушиш в Альпи чи в Монголію? Відповідь каже: все, що завгодно. Все може статися, і цього-то ми й хочемо: щоб усі шляхи — відкриті, щоб усе могло статися, люди прагнуть до плинного, хочуть невідомо чого. Я не такий;, очевидно, я створений інакше; мабуть, і в мені сидить щось, що прагне води, змін, — не знаю, я багато чого не знаю. А тут раптом якийсь швед береться зазивати мене в Бранеє покататися на лижах. Чистісінький абсурд! Я живу в Норвегії, у країні, яка займає абсолютну першість у тому, що стосується умов для занять лижним спортом. У нас є і ліси, і високі гори, і сніг — уже снігу у нас хоч завались! — тому з якого дива я поїду в якийсь там Бранеє? Швед каже мені, що Бранеє і Вермланд відповідають усім можливим запитам, та це мимоволі наводить на думку, що справи там-ідуть далеко не блискуче, інакше навіщо б їм брати участь у цьому ярмарку? Якби у Бранесі було так уже чудово, Бранеє давно вже кишів би норвежцями, проте в мені говорить роздратування, я вибився з колії, останніми днями на мене стільки всього звалилося: зник автомобіль, потім ще ця Фінляндія, про яку я майже нічого не знаю, та ще я й заблукав у натовпі цих країн і народів, у багатотисячній товкучці; у мене розходилися нерви, особливо про себе дають знати живіт і горло, і коліна тремтять і ніби злегка підгинаються, наче під час хитавиці; зрештою я кажу шведу, що приїду колись у Бранеє, я тисну йому руку і даю урочисту обіцянку, що приїду туди за першої нагоди; і тут він зрадів, по-справжньому зрадів; зрадів і давай мені дякувати; так буває зазвичай, коли людина отримує наочне підтвердження, що вона молодець і недарма старалася, по собі знаю. Треба присісти.

Сідаю на стілець біля бразильського стенда. Дихаю глибоко, всіма ребрами, щоб зібратися, та домагаюся протилежного ефекту. Мені починає здаватися, що всі на мене дивляться, всі прийшли лише для того, щоб подивитися на мене, що увесь ярмарок влаштований заради мене, що я тут головний герой, він розповідає про мене і про моє життя, навколо мене все обертається, і всюди розставлені сотні стендів, присвячених різним аспектам мого життя: моїй роботі, моєму харчуванню, роботі мого мозку, моєму одягу, моєму автомобілю і моїм захопленням, що безслідно минули, моїм снам і моєму ставленню до води і змін, і народ суне на виставку юрбою, щоб гарненько засвоїти все, що про мене відомо, і про мене читають лекції з використанням усіх різновидів ЗМІ, брошур і плакатів, — словом, суцільне інфо про мене. Тисячі людей ідуть і їдуть. І транспорт уже не може впоратися, і міська залізниця відкриває запасні виходи на центральному вокзалі, поїзди під’їжджають один за одним, і ніколи ще не було такого відвідуваного ярмарку, принаймні за весь післявоєнний час. Адже непогано звучить! Дуже навіть звучить: найбільш відвідуваний ярмарок за весь післявоєнний період! Інтерес до нього величезний, газети в повній розгубленості: хто б міг подумати? Ярмарок, присвячений брошурописцю! Ця думка нестерпна, я задихаюся, і тут раптом зверху падають кисневі маски, а в середньому проході з’являється смуга, що світиться, і я, попри все, що було сказано при відправленні, забираю свій ручний багаж — забираю замість того, щоб, як належить за всіма правилами, залишити (адже мені потрібна зібрана інформація — інформація про Фінляндію), — і, закинувши за плечі рюкзак, плентаюся до найближчого запасного виходу і вибираюся на вулицю; я встиг в останній момент; ледве я вийшов, весь ярмарок вибухає у мене за спиною, злітає у повітря з усіма його брошурами, і країнами, і подорожами — просто від того, що занадто вже багато можливостей було зібрано там під одним дахом, дах не міг витримати такого жахливого тиску, і вибух був неминучий, тепер він горить, пожежу заливають водою, а ми всі вже знаємо, що таке вода. Куди не ткнися, ніде немає спокою.