Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Я телефоную в комунальну контору й отримую підтвердження, що мій автомобіль відвезений на штрафний майданчик. П’ятсот крон за порушення правил стоянки і п’ятсот за евакуацію. Це, звісно, несправедливо. Мало того, що, не спитавшись, відтягнули кудись авто, з тебе за це ще й гроші беруть. Божевільна система божевільного світу; виходить, що я не можу відразу ж забрати своє авто, доведеться почекати, поки на мій рахунок не перекажуть аванс за нову брошуру. Швидше за все, на це піде ще день-два. Чи навіть більше. Ці нахаби в банку люблять, перш ніж видати нам наші кровні, якнайдовше потримати їх у себе. Таким чином вони накручують на них відсотки. З одного переказу, звісно, багато не накрутиш, та якщо приплюсувати одне до іншого — адже там теж весь час займаються додаванням, як у початковій школі, — то в сумі набігають непогані гроші; для всього цього й існують банки, та, зрештою, звідки мені знати, я ж майже нічого не знаю про банки, так, до речі, якщо вже мова зайшла про це, і про Фінляндію теж, однак у мене, як у будь-якої людини, є щодо цього свої міркування — здогадки про банчики, — та й з приводу Фінляндії. Але от про фінські банки — ні. Тут я взагалі пас.

Пішечки вирушаю додому з посольства. Вирішив пройтися через Фрогнер-парк; між іншим, цей парк — якась незрозуміла штука; може, тому, що мене бентежить таке скупчення оголених фігур, [5] У Фрогнер-парку під відкритим небом знаходиться більше ста скульптур, створених норвезьким скульптором Густавом Вігеландом (1869–1943) у період 1924–1943 років. промайнуло у мене в голові серед думок про майбутню роботу. Слід буде зайнятися пошуком інформації про Фінляндію. Треба ж показати товар обличчям. Брошура має бути інформативною і привертати увагу. Такою, щоб її відразу захотілося взяти і віднести додому. Щоб, прочитавши її, кожному захотілося самому побувати у Фінляндії. Господи, скільки ж у людях наївності! Адже вони думають, що все буде добре, варто лише поїхати в іншу країну. Якби я робив брошуру за свій рахунок, я б порадив усім залишатися вдома. Це і дешевше, і результат анітрохи не гірший. Але я підрядився налаштувати їх на поїздку до Фінляндії. Це суперечить моїм переконанням. Я, як повія, працюю на Фінляндію. Та треба ж на щось жити. Потрібно буде одразу почати, вирішую я подумки, писати текст, робити знімки. Можна поїхати у Нурмарку, це напевно підійде. Мало хто помітить різницю. Вода — це вода, вона всюди тече однаково, де 6 її не сфотографували, і дерева у всіх країнах однакові. А тим, хто здатний помітити різницю, ця брошура не знадобиться. Вони її й читати не будуть.

Додому прийшов знесилений. За ці півдня я зовсім вимотався. Ліг у ліжко і проспав майже добу. Прокинувся лише наступного ранку.

Коли прокинувся, сталося те, що завжди трапляється зі мною вранці в холодну погоду. Я виходжу з холодної спальні в теплу кухню. В квартирі у мене центральне опалення, плата за нього входить у вартість оренди. Тому у всіх кімнатах, окрім спальні, тепла до чортиків. У мене звичка спати в холодному приміщенні. Як на мене, чим холодніше, тим краще. На холоді мізки прояснюються мало не до кришталевої прозорості, і зранку думки бувають особливо ясними. Найкраще мені працюється вранці, але я завжди забуваю зачинити двері між спальнею та кухнею. У передпокої я дістаю з-під дверей газету і, повертаючись на кухню, на ходу пробігаю очима першу сторінку. Газету я кладу на столі і голий випиваю склянку води — натщесерце вливаю склянку води в голе пузо. У мене таке відчуття, що це корисно для здоров’я. Я не можу це пояснити, просто відчуваю. Звісно, це теж ірраціональне, як майже все, що ми робимо і в чому переконані. Потім я приймаю душ.

Душ теплий, і я полощусь довго. У мене встановлений водонагрівач з величезним баком. Одного разу якось мені пощастило зробити особливо вдалу брошуру; здається, для фірми «Шелл», — сам знаю, згоден, що це суцільна проституція, — але вони заплатили купу грошей, і тоді я встановив у себе бойлер на п’ятсот літрів. Це дуже багато. Можна плескатися під душем скільки влізе. Я й полощусь. Але коли я наполощуся, газета на столі виявляється мокрою, мокрою наскрізь, хоч віджимай. Пояснюється це тим, що маси холодного повітря, що хлинули із спальні, стикаються з теплим повітрям великої кімнати і кухні, чого й виникає вузько локалізована ділянка різко зниженого тиску саме над кухонним столом, протягом кількох хвилин тут блискають блискавки і гримить грім, потім проливається дощ, він мрячить дрібними, майже непомітними краплями, та все ж це справжній дощ — Н 2О, тобто вода, а вода тече і несе зміни. Я майже завжди забуваю зачинити ці двері. І майже щодня надзвонюю в «Афтенпостен» із скаргою на мокру газету. Вони мене вже й не слухають. Кажуть, що це моя проблема, а я кажу, що неодноразово бачив на власні очі, як розсильний мочиться у дворі на газети, а потім підсовує їх передплатникам. З усіх моїх побрехеньок ця брехня — найбезглуздіша, та вони в неї і не вірять. Одного разу службовець газети «Афтенпостен», який сидів на телефоні, так мене розлютив, що я сам помочився на газету і пішов з нею у видавництво. «Ось, понюхайте! — заявив я там. — Хіба це не сеча?» Мені видали нову газету. Він побоявся зі мною зв’язуватися. Але ж не будеш щодня таке витворяти. Слід привчити себе зачиняти двері в спальню. Треба було б приробити до неї таку штуковину, котра сама зачиняє двері. Проте статті в газеті та оголошення навіть у мокрому вигляді виконують свою функцію. Я вже пристосувався гортати газету з усією можливою обережністю, щоб не порвати сторінки. Це потребує певної вправності, але я впорався з таким завданням. А от що мені подобається у всій цій історії, — то це запах, який витає у повітрі; схоже, без нього я вже просто не можу. Пахне, як після грози. Цей запах нагадує мені про літо і про закоханість, така вже я неоригінальна людина. Я згадую час, коли літо було як літо і коли я раз у раз закохувався. Сам не помітив, коли це минуло, знаю лише, що дуже давно. Неправда, що я не пам’ятаю, коли це сталося востаннє, та тільки того разу в цьому вже не було нічого світлого й легкого, як зазвичай буває, коли ти закоханий, а був сумний і непотрібний епізод, пов’язаний з важкими переживаннями. Все легке й світле тривало менше одного дня, а важке й сумне тяглося нескінченно довго. Досить про це. Тепер я намагаюся бути сам по собі. Виходить непогано. Мені добре наодинці з собою, я задоволений і почуваюся молодчиною. Якби лишень не цей нав’язливий сон про воду, мені було б зовсім добре, а то весь час якесь фізичне занепокоєння; рідке мені якесь неприємне, мені більше до вподоби те, що не тече, що стоїть на місці, люблю конкретику твердого тіла — те, що можна побачити, помацати рукою, в чому можна розібратися і зрозуміти, що ж це таке. Абстракція не для мене: незрозуміло, що з нею робити. Мені подавай конкретику, вона для мене цілюща, тоді я розпускаюся, розцвітаю пишним цвітом. Конкретика твердого тіла є, наприклад, у спортивному майданчику. Люблю все міцне — взяти хоча б бетон. І дуже важке. Те, що майже неможливо зрушити. Я бачив по телевізору, як чоловік сидів у бункері біля підніжжя гори; якісь люди спустили з вершини лавину, лавина була величезною, проте бункер як стояв, так і залишився стояти, його завалило снігом, але він лишився неушкодженим, ніби нічого й не було. Хороша річ такий бункер! А уві сні я бачу чомусь не бетон і міцні бункери, а воду, і якщо чесно зізнатися, то мені неспокійно.